Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Іван Кавалерідзе – становлення митця під час української революції

Іван Кавалерідзе прожив довге і насичене життя, сповнене карколомних творчих злетів та падінь, яскравих зустрічей і несподіваних поворотів. Він був свідком та одним з творців доби великого соціального експерименту.

Він народився 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанський (нині с. Новотерпівка Роменського району Сумської області) у селянській родині. У своїй автобіографії Кавалерідзе напівжартома так пише про своє грузинське походження:

«Соседи, тоже украинские крестьяне: Цинаридзе, Чониа, Каркузаки, Орбелиани, скоро узнали, что у Василия Ивановича Кавалеридзе родился внук – Иван Петрович Кавалеридзе.

Кто же они – эти украинские крестьяне с грузинскими фамилиями?

В середине девятнадцатого столетия генерал Ладынский, командир Нижегородского полка, воевавший на Кавказе с Шамилем», привез несколько семейств «непокорных» грузин, подозреваемых в сочувствии Шамилю Независимо от их звания и материальных благ, генерал сделал их своими крепостными, поселил в восьми километрах от села Перекоповки в своем хуторе. Здесь родился я.

Рождением своим я никому не доставил особых хлопот, так как появился на свет без особых претензий и одетым с головы до ног – родился в рубашке.»

Майбутній скульптор, кінорежисер та драматург дійсно був улюбленцем долі. Ще до революції він здобув гарну освіту. У 1907–1909 роках навчався в Київському художньому училищі, потім у Петербурзькій Академії мистецтв. У 1910–1911 роках їде до Франції, де відвідує майстерні Наума Аронсона та Огюста Родена. По поверненні в Київ, Кавалерідзе виграє конкурс на спорудження скульптурної композиції присвяченій Княгині Ользі, відновлену копію якої і зараз можна побачити в українській столиці на Михайлівській площі.

Вже відомий скульптор, один з основоположників авангарду в пластиці, Кавалерідзе відкриває для себе кінематограф. Він працює художником-гримером в компанії «П. Тіман і Ф. Рейнгард», яка в той період займалася виробництвом «Русской Золотой Серией». Започаткована у 1912 році, «золота серія» мала на меті екранізувати твори російської класики.

Під час Першої світової війни митець був мобілізований до 119 запасного батальйону який базувався у В’ятці, потім навчався у Петерговській школі прапорщиків, залишився служити в Петербурзі, де й зустрів революцію.

У 1918 році Кавалерідзе повертається в Ромни, де, на той момент, вже була встановлена радянська влада. Маючи 30 років, він був уже цілком сформованою особистістю, яка приймає і підтримує «пролетарську революцію». Як відомий скульптор, митець був залучений до роботи у місцевий відділі народної освіти, який замовив йому пам’ятник Шевченку. Окрім того Кавалерідзе займався розбудовою театру.

Революційні роки мали потужний вплив на майбутню долю митця. Саме в Ромнах, Кавалерідзе потоваришував з Зіновієм Свідерським, який тоді був секретарем Роменського ревкому КП(б)У, а згодом стане заступником голови Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Саме він у 1929 році запросить Кавалерідзе у кіно. Ще однією доленосною подією у житті майбутнього режисера в період революції стане залучення до театру Степана Шкурата, який у 1920-х роках стане одним з провідних акторів українського радянського кінематографу. Творчий тандем режисера та актора дасть світовому кінематографу такі шедеври кіномистецтва як фільми «Злива» (1929), «Штурмові ночі» (1931) та ін.

Народжений у сорочці, Кавалерідзе дивом вижив під час епідемії брюшного тифу, що вирувала в період української революції. Як зауважував сам скульптор він неодноразово вибирався з того світу, бо: «Стаканчик грузинської крові допомагає!».

Після революції Кавалерідзе повною мірою реалізується як скульптор. Він створює низку перших в Україні пам’ятників Тарасу Шевченку – в Ромнах (1918), Полтаві (1925) та Сумах (1926). Також творить скульптурні композиції присвячені героям революції – в Ромнах (1918–21) та пам’ятники партійному діячу Фьодору Сергеєву «Артему» на Донеччині – у Бахмуті (1923) та Святогірську (1927).

Прихід Кавалеридзе в кіно ознаменувався новаторськими та експериментальними методами – застосування принципи скульптури в кінематографі, серед яких: «блокова розповідь», аскетичні діалоги, невербальне мовлення жестів та міміки. Він вважається одним з фундаторів вітчизняного історичного кіно та автором нового жанру – кіноопери, в рамках якого були зняті такі фільми як «Наталка Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1937).

Друга світова війна досить драматично позначилася на долі митця. В період окупації Кавалерідзе був головою Комітету у справах мистецтва Київської міської управи, яка перебувала під контролем ОУН (м). Він був особисто знайомий і товаришував з Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Уласом Самчуком, Григорієм Костюком та бургомистром Києва Володимиром Багазієм.

10 листопада 1941 року окупаційна влада створює на базі Київської кінофабрики державну студію – «Товариство Україна-фільм» з розгалуженою мережею філій в українських містах. Очолює цю структуру Пауль Тіман, на фірмі якого Кавалерідзе працював ще до революції. Студія спромоглася зняти навіть кілька агіток для німецької окупаційної влади, але налагодити кіновиробництво, як про це мріяв митець, так і не вдалося.

Радянська влада не пробачила «зраду» і позбавила режисера квартири у центрі Києва, низки привілеїв, але, на відміну від його багаторічного оператора – Миколи Топчія, Кавалерідзе не був репресований. Зрештою, партія завжди була поблажливою до талановитих режисерів і давала їм можливість реабілітуватися. Кавалерідзе продовжує працювати в театрі та кіно. Створює п’єсу «Вотанів меч» (1966), в якій намагається осмислити досвід окупації.

У своїх мемуарах написаних наприкінці життя режисер вдається до низки містифікацій аби завуалювати низку неприємних фактів своєї біографії та створити образ новатора і революціонера мистецтва. Фактично, Кавалерідзе створює останню, нерукотворну, скульптуру – пам’ятник собі самому.  

Помер 3 грудня 1978 року.

Яна Примаченко