Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Між Керенським та Леніним: кого та чому обрали українці у жовтні 1917

Дослідники Української революції чимало і з належними на те підставами пишуть про протистояння Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом та її війну з "совітською" Росією. Однак далеко не кожен знає, що сама УЦР істотно вплинула на результат боротьби за владу у самому Петрограді. Коли й за яких обставин то трапилося? У кому та чому вбачала УЦР основного ворога в жовтні 1917 року?

Неминучість конфлікту УЦР із Тимчасовим урядом стала зрозумілою після  візиту української делегації до Петрограду в травні 1917 року. Тоді холодним душем українців облили не лише урядовці, а й есери та меншовики із Петроградського совіту робітничих та солдатських депутатів, які були там панівними силами. Українська сторона, яка відчувала за собою силу українського народу, і, перш за все, одягнених у солдатські шинелі українців, спочатку не знітилася і дала доброго відкоша петроградцям: 23(10) червня Українська Центральна Рада проголосила І Універсал, у якому заявила про намір перейти до розбудови автономної України.

universal

Фото з zbruc.eu

 

Таке рішення викликало шок у Петрограді, і до Києва спрямували делегацію для переговорів. 16(3) липня 1917 року було формалізовано досягнутий компроміс, який в Україні матеріалізувався у вигляді ІІ Універсалу. Там ішлося про відмову української сторони від формальних атрибутів автономії із тим, щоб Тимчасовий уряд фактично визнав створений УЦР Генеральний секретаріат своїм крайовим органом влади.

Але взяті на себе зобов'язання у Петрограді виконувати не збиралися. 17(4) серпня формально на виконання компромісу, а по суті –  всупереч його основним положенням до Києва було надіслано дискримінаційну "Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні". Нею як влада Генерального секретаріату, так і територія України істотно обмежувалися у порівнянні із досягнутими, здавалося б, домовленостями. Центральна Рада формально ані прийняла, ані відкинула цю інструкцію, а Генеральний секретаріат був вимушений діяти саме в межах відведених йому повноважень. Незадоволення українців нехтуванням досягнутих раніше домовленостей було незаперечним, але на спротив вони не наважилися – у порівнянні із червнем 1917 року ситуація змінилася не на їх користь. Конфлікт поглиблювався.

Поряд із наростанням конфліктності у відносинах із Тимчасовим урядом розвинулася інша сюжетна лінія. У тому ж таки серпні київський комітет РСДРП(б) нарешті відмовився від властивого йому раніше ігнорування Центральної Ради. При вступі до УЦР більшовики оголосили заяву, у якій йшлося про підтримку національних прагнень українців: "Лише тоді, коли при владі буде робітництво та найбідніше селянство, не зацікавлене в національному насиллі та гнобленні, лише тоді зможе добитися народ України своїх прагнень, лише тоді зможе існувати справді вільна Україна".

sjezd

 

Майже однією командою з українськими соціал-демократами стали більшовики після корніловського заколоту. 15(2) жовтня було обрано новий склад виконкому Київської ради робітничих депутатів (КРРД), яку очолив Георгій П'ятаков. Більшовики були найчисленнішою фракцією в раді, але більшість у них була лише в союзі із українськими соціал-демократами. Протистояли їм тоді вже цілковито урядові меншовики та загальноросійські есери. Цілком логічно, що після цих виборів ухвали КРРД були загалом лояльними до українців: спільний ворог об'єднує.

У цей же час посилився тиск проурядових та відверто антиукраїнських російських політичних сил на Центральну Раду. Характеризуючи тогочасну ситуацію, один із її керівників та ініціаторів утворення Сергій Єфремов зазначав:

"В перших днях революції рептилії, усе гаддя, яке розвів самодержавний режим, послизли в свої нори і дух були затаїли. Мало того - звідти, з тих темних норок, навіть час од часу бриніли солоденькі голоси, за якими тільки досвідчене вухо могло вловити щось на зразок гадючого шипіння. Пам'ятаєте, навіть "Кіевлянинъ" почав був про Україну та українські справи писати без лапок. [...] Тепер не те. Гади давно повилазили з своїх криївок і гадюче шипіння стогоном стоїть у повітрі [...] оживають рептилії, скидають старе линовище і сподіваються ще пожити. Прочувають, що реакція буде!"

У Києві поширилися небезпідставні чутки про те, що керівників Генерального секретаріату збираються заарештувати по приїзду їх до Петрограда, куди вони були викликані 30(17) жовтня. Українці спочатку відмовилися їхати, але "по одержанню від російського Правительства певних відомостей про те, що ріжні звістки про репресії на Генеральний Секретаріат були цілком неправдивими" відмову цю скасували. Ввечері 4 листопада (22 жовтня) очолена Володимиром Винниченком делегація вирушила до Петрограду.

Перед від’їздом делегації Центральна Рада нарешті отримала і таку необхідну для себе підтримку. 2 листопада (20 жовтня) у Києві розпочав свою роботу ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, який, як і попередні два, надав нового імпульсу діям УЦР. Українська делегація, яка виїжджала до Петрограду, отримала вагомі козирі у можливих перемовинах з Тимчасовим урядом. Однак, з огляду на Жовтневий переворот, що в ті дні відбувався у Петрограді, поїздка виявилася безрезультатною. Говорити було ні з ким–  і делегація швидко повернулася назад.

october

 

Першою реакцією УЦР на події в Петрограді стало створення в ніч із 7 на 8 листопада (25 на 26 жовтня) Крайового комітету з охорони революції в Україні, до складу якого увійшло й три більшовика. Того дня на засіданні Малої Ради "говорилося якщо не про підтримку руху більшовиків, то про те, що Центральна Рада не буде чинити йому перепон". Ішлося також і про те, що Центральна Рада фактично брала на себе зобов'язання прийняти усі можливі заходи, щоб війська з України не надсилалися для придушення повстання в Петрограді.

Наступного дня питання про ставлення до більшовицького перевороту вирішувалося на засіданні Малої Ради офіційно. Попереднє співробітництво більшовиків з УЦР не минуло задарма. Незважаючи на весь  тиск, що межував із погрозами,  який чинили прихильники Тимчасового уряду і, насамперед, присутні при обговоренні представники Загальноказачого з'їзду (який теж відбувався у Києві у ті дні), рішучого засудження перевороту, за яким мала слідувати військова допомога тепер вже колишньому уряду, не сталося. Щоправда, Центральна Рада таки висловилася "проти повстання" та вирішила вважати "недопустимим перехід усієї влади до рук рад робітницьких та солдатських депутатів". Відмову від рішучого "осуду повстання" український соціал-демократ Михайло Ткаченко аргументував тим, що в перевороті "в далеко більшій мірі винний Тимчасовий уряд з його класовою буржуазною тактикою і імперіалістичним затягуванням війни".

Більшовикам і такий варіант був не до вподоби – після такого рішення вони відмовилися надалі брати участь у роботі Малої Ради. Але рвати рішуче з українськими партіями не стали. Покидаючи засідання, П'ятаков зробив заяву, яка була зустрінута оплесками присутніх: "Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках". Слід підкреслити, що небезпека такого роду репресій з боку Тимчасового уряду вбачалася тоді реальною.

Делегати ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду, які одразу після повідомлення про переворот вирішили було призупинити свою роботу та об'єднатися в полк, зранку 10 листопада (28 жовтня) поновили засідання. Рішення з'їзду, власне, і завадили відправці збройних частин до Петрограду. Тимчасовий уряд і пов'язані з ним сили здавалися українським військовим небезпечнішими для України. В резолюції з'їзду йшлося про таке:

"З'їзд вважає, що центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі і заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антідемократичним. І вжиємо всіх заходів, щоб військо з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилалися для боротьби з представниками інтересів трудового народу".

Згодом, посилаючись на позицію України, більшовицький ідеолог Семен Диманштейн зауважував: "Наша правильна політика в національному питанні в період між Лютим та Жовтнем 1917 р. була одним з серйозних чинників, що забезпечили перемогу пролетарської революції та її зміцнення в наступні роки".

dimanstein

Семен Диманштейн, фото з wikipedia.org

 

Інакше кажучи, віртуозна політика більшовиків у національному питанні та постійне порушення "українських" зобов'язань офіційним Петроградом відіграли непересічну роль в утриманні більшовиками влади після перевороту. Центральна Рада та Генеральний секретаріат, який був ще й органом Тимчасового уряду, визнали той уряд контрреволюційним і відмовили йому у підтримці. Щоправда, більшовики жодним чином не збиралися слідувати проголошуваним гаслам, але українцям це тоді було ще невідомо.

Геннадій Єфіменко