Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Спогади про Українську революцію: що про них треба знати та як їх читати

Про те, що відбувалось в Україні в часи Української революції, її учасники написали багато. Спогади залишили всі – і представники різних українських сил, і діячі російського білого руху, і, звісно, більшовики. Зрозуміло, що всі писали про різне та по-різному.

Здавалось би, що найбільше мало б бути спогадів переможців – більшовицьких діячів та рядових учасників революційних подій на боці "червоних". Проте цього не сталось.

Більшовицькі очільники після революції в основному зосередились на партійній, радянській та господарській роботі, їм було не до спогадів – треба було будувати комунізм. Рядові ж "червоні" – робітники та селяни – у своїй масі були малоосвіченими. Так, вони переповідали про свою участь у тих чи тих подіях, проте часто це було "за наказом партії" і за допомогою професійних істориків чи літераторів, які ті спогади узгоджували та впорядковували.

Виразно видно, що чим пізніше від революційного часу писались (записувались) мемуари "старих більшовиків", тим більше реальних деталей вони втрачали, ставали більш "правильними" і, відповідно, схематичними та уніфікованими, припасованими до більшовицької схеми "Жовтневої революції на Україні". Особливо це стало помітним з початку 1930-х років, коли багато провідних більшовицьких українських діячів, незважаючи на революційні заслуги, були репресовані. Очевидно, що написані у 1920-х спогади репресованих ставали ніц не вартими; часто їх просто вилучали з бібліотек та знищували.

Натомість почався процес, який умовно можна порівняти із анекдотичною ситуацією із "Леніним і колодою". 1 травня 1920 року у Кремлі відбувся комуністичний суботник, в якому взяв участь Ленін. Фотограф зафіксував, як він разом із кількома робітниками переносив колоду. Цей епізод набув широкої популярності, аж до того, що число тих, хто розповідав, що це саме він носив з Леніним колоду, збільшувалось з року в рік.

Те саме відбувалось із спогадами учасників "Жовтневої революції на Україні" – чисельність цих учасників революції на боці "червоних" постійно зростала. Непоодинокими були випадки, коли "спогади" записувались після прочитання та обговорення затвердженого компартією підручника з історії, що не могло не вплинути на оповідачів та їх оцінку того, що відбувалось. В результаті, з одного боку, приховувались / викривлювались певні епізоди і замовчувались імена, а з іншого – вигадувались події, яких не було, та перебільшувалась роль "правильних" (з точки зору компартії) діячів.

Чи не єдиним системним текстом про події Української революції були спогади, написані одним із очільників КП(б)У Володимиром Затонським. Вони були опубліковані у 1929–1930 рр. у журналі "Літопис революції" і мали прикметну назву "Уривки з спогадів про українську революцію" (надалі термін "Українська революція" офіційно не використовувався, спогади не передруковувались, щобільше, за якийсь час Затонський за свою відвертість навіть "виправдовувався" перед партією). Мемуарист оповів про діяльність більшовиків за доби Української Центральної Ради у кількох невеличких розділах.

Володимио Затонський, фото з wiki.org

Фундаментальними були опубліковані у Росії у 1924–1933 рр. чотиритомні мемуари більшовицького військового діяча Володимира Антонова-Овсієнка "Записки о гражданской войне". У перших двох томах він описував події в Україні з листопада 1917 до квітня 1918, зосереджуюсь, само собою, на боротьбі більшовиків із "контрреволюцією" та "австро-німецькими окупантами". Дослідники цінують ці спогади за багатий фактологічний матеріал, точність хронологічного викладу.

Наголос на більшовизації армії та боротьбі проти Центральної Ради був зроблений у досить відомих спогадах більшовицької діячки Євгенії Бош "Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 до немецкой оккупации", що вийшли у 1925 р.

Зовсім під іншим кутом зору написані спогади як українських діячів, так і російських "білих", які переважають мемуари більшовиків не лише чисельно. Поразка в революції потребувала від переможених осмислення того, що відбулось. Одночасно йшлося про фіксацію власних перемог (а вони були непоодинокими!), пояснення своїх дій у тих чи тих обставинах та аналіз причин невдач. Звідси – велика увага до опису деталей подій, ґрунтовність викладу, а також емоційність, інколи надмірна.

Здебільшого мемуари переможених були написані вже на еміграції та без всілякого примусу – на чужині не було потреби підлаштовуватись під "курс партії". Не забуваймо також про досить високий освітній рівень цієї групи мемуаристів, володіння ними дослідницькими методами. Непоодинокими були випадки використання у спогадах різноманітних документів і матеріалів, цитування періодичних видань, а також полемічні та навіть белетристичні відступи. Інколи важко одразу зрозуміти, що це за тексти – сентиментальні спогади про свою участь у революційний подіях, аналітичні дослідження чи збірники документів.

Російська мемуаристика про революційні події на українських землях представлена переважно текстами військових починаючи з доби Української Держави. Натомість спогади українських діячів – безпосередніх учасників Української революції від самого її початку у березні 1917 р. – хронологічно та тематично розмаїтіші.

Першими побачили світ спогади із промовистою назвою "Відродження нації", що належали перу одного з лідерів Української революції Володимира Винниченка. Написані у липні 1919 – січні 1920 рр., вони вийшли трьома частинами у 1920 р. у Відні. У 1990 р. мемуари Винниченка також першими повернулись до українського читача у вигляді репринту. Добі Української Центральної Ради перший очільник Генерального секретаріату (українського уряду) присвятив повні дві частини, подавши не лише хронологічний виклад систематизованих подій, а й часом уїдливі саркастичні оцінки інших українських діячів.

У Львові у 1923 р. вийшли "Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920)" історика та політичного і державного діяча Дмитра Дорошенка. Згодом вони стали основою для його фундаментального двотомника "Історія України. 1917–1923" (1930–1932), перший том якого був присвячений "Добі Центральної Ради". Написані надзвичайно майстерно, спогади Дмитра Дорошенка розкривають "кухню" діяльності Центральної Ради, оповідають про стосунки між різними українськими діячами, містять купу замальовок побуту того часу.

У 1918 р. почав працювати над спогадами Михайло Грушевський, який у березні 1917 – квітні 1918 обіймав посаду голови Української Центральної Ради. Історія цих спогадів не менш драматична, як і події, що в них описані. За життя Грушевського вони світу не побачили. Частину рукопису та переписаний машинопис у радянський час зберегла особиста друкарка історика Катерина Кондратьєва. Опубліковані вони були аж у 1988–1992 рр. у журналі "Київ" істориком Сергієм Білоконем. Він же і назвав їх "Споминами". Шкода, що до цього часу вони не перевидані окремою книгою, адже в них є не лише відомості про самого Грушевського та його рід, а й важливі для усвідомлення ходу української революції тези та купа цікавих замальовок про різні знакові події березня 1917 – квітня 1918.

У 1919–1922 рр. у Кам'янці-Подільському та у Відні написав чотиритомник "Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр." Павло Христюк. Він був членом Української Центральної Ради, генеральним писарем в уряді Володимира Винниченка та міністром внутрішніх справ (згодом – держсекретарем) в уряді Всеволода Голубовича. Два перших томи були повністю присвячені добі Центральної Ради.

Значно пізніше написав свої спогади Ісаак Мазепа. Праця "Україна в огні й бурі революції 1917–1921" вперше побачила світ у 1941 р. Хоча сам Мазепа називав її спогадами, це скоріше синтетичне видання, що поєднало в собі дослідження, документи та мемуари.

Може виникнути питання: а чиї мемуари з-поміж названих варто читати? Кому довіряти?

За можливості бажано читати спогади представників всіх таборів, причому не лише ті, які тут перераховані (із праць українських діячів назвемо ще "Синьожупанники" генерал-полковника Віктора Зелінського, опубліковані частково "Спогади" військового міністра УНР Олександра Жуковського, "Сторінки минулого" Олександра Лотоцького, "Весна української революції: спогади учасника" Никифора Григоріїва, "Хроніка мого життя: спогад міністра Центральної Ради й Директорії" Івана Фещенка-Чопівського та ін., багато з цих творів зараз перевидано із дуже фаховими коментарями).

Насамкінець, нагадаю: читаючи спогади, треба пам'ятати, що мемуарна література – дуже специфічний жанр та дуже специфічне історичне джерело. Мемуаристам властиво прикрашування одних подій та осіб та замовчування /забування інших. Втім, ці "мінуси" спогадів водночас є й їх "плюсами", бо ми дізнаємось про ставлення мемуаристів до своїх друзів чи противників та можемо отримати уявлення, як жили та діяли ті чи ті діячі.

Загалом мемуари – це надзвичайно захопливе чтиво.

Оксана Юркова