Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Затвердження ідеї суверенності Українських Установчих зборів у квітні-жовтні 1917 року

Може видатися дивним, але у перші місяці після повалення самодержавства, навіть серед активних діячів української революції думка про те, що українці мають першочергове право визначати долю своєї країни, не була поширеною.

Спочатку всі погляди були спрямовані в бік «Всеросійських Установчих Зборів» – запланованого на майбутнє всенародно обраного загальноросійського представницького зібрання, яке й мало вирішити долю Росії.

Коли ж з’явилася та почала поширюватися ідея скликання Українських Установчих Зборів (Установчої Ради) як загальноукраїнського представницького зібрання, якому й мала належати першість у визначенні шляхів розвиту України? Як і чому на неї реагували у Петрограді? До чого зрештою прийшли?

Фото з журналу "Універсум"

Перша публічна згадка тези про те, що саме мешканці етнічної України мають самі вирішувати її долю, належить одному із провідних українських соціал-демократів, а згодом – співтворцю прорадянської Української комуністичної партії - Михайлу Ткаченку. Ще у квітні 1917-го у "Робітничій газеті" він зазначав: "Державний український народ утворює сам свою автономну країну на власних Установчих Зборах (Учредительном Собраніи), зваженої з власного права, входячи по своїй охоті, а не з примусу у спілку з іншими націями Росії і утворюючи Російську Федеративну демократичну республіку".

Тоді до Ткаченка не дослухалися. Конференція УСДРП, яка відбулася 17-19 (4-6) квітня 1917-го, вирішила інакше –проголосила потребу якнайшвидшого скликання Всеукраїнських Територіальних Зборів. Ключова відмінність полягала в тому, що за рішенням конференції головним сувереном-розпорядником України мали стати Всеросійські Установчі збори. Схожу позицію спочатку зайняла й наймасовіша політична сила Української революції – Українська партія соціалістів-революціонерів. Пояснювалося це просто: тоді здавалося, що домовитися про автономію та федерацію буде нескладно, адже російське самодержавство, яке і вважалося основною перепоною на шляху до цього, було вже повалене.

Ідея крайового парламенту була висловлена і у Першому Універсалі УЦР. У ньому йшлося про "Всенародні Українські Збори (Сойм)", але на їх першості чи суверенності у визначенні долі України тоді ще не наголошувалося. Однак саме проголошення цього Універсалу роздмухало конфлікт УЦР з Тимчасовим урядом. Одним із результатів цього стало нове звернення провідних політичних сил України до ідеї Українських Установчих Зборів. Вже на початку серпня керівництво наймасовішої тоді української партії (УПСР) ухвалило резолюцію, у якій, "виходячи з принципу нічим не обмеженого самовизначення націй", наполягало на скликанні Українських Установчих зборів та їхньому суверенному статусі. Цілком закономірно, що це питання було перенесене до Центральної Ради.

Перший універсал УЦР, фото "Радіо свобода"

На VІ сесії Української Центральної Ради, що розпочала свою роботу 18 (5) серпня, питання про Українську Установчу Раду (Збори) поставили окремим пунктом порядку денного. Ухвала з нього, яка приймалася ще й як відповідь на дискримінаційну «Тимчасову інструкцію», була доволі рішучою: "Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тілько само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України".

Для підготовки відповідної резолюції було створено комісію, яка, як з'ясувалося згодом, п'ять разів намагалася зібратися, але так і не змогла цього зробити – її члени від фракцій національних меншин не з'являлися на засідання, а без них кворуму не було. Це було не випадково.

12 жовтня (29 вересня) про потребу скликання Українських Установчих зборів було згадано у Декларації Генерального секретаріату. Ця згадка спонукала кадетів відкликати своїх представників зі складу УЦР: мовляв, скликання таких зборів веде до руйнування російської держави.

Тим часом геть необнадійливі новини приходили з Петрограду. На так званій Демократичній нараді, яка відкрилася 27 (14) вересня, українську делегацію було піддано обструкції, а промови її представників переривалися окриками "В Якутский край!" У дописі за свіжим слідом подій Михайло Грушевський зауважував:

"Відкладати що-небудь на її (російської демократії - авт.) розгляд чи рішення – це тільки марнувати час, безповоротно губити справу. Ми й інші народи, очевидно, будемо мати тільки те, що зробимо самі на місцях [...] мусимо зараз же і негайно приступити до організації Установчих зборів України. Інакше можемо гірко пожалувати".

Далі зволікати із формуванням законодавчої бази для скликання Українських Установчих Зборів було вже неможливо.

23 (10) жовтня це питання, з огляду на простій у його вирішенні, було винесено на засідання Центральної Ради. Обговорення виявилося емоційним та бурхливим. Основний пункт суперечностей – теза про суверенність Українських Установчих Зборів, положення про яку, здавалося б, випливало із формально вже визнаного всіма права націй на самовизначення. Але таку суверенність категорично заперечували представники Бунду, меншовиків та російських есерів.

Їм опонували українські соціал-демократи, есери та соціал-федералісти, наголошуючи на ігноруванні Петроградом прав України та небажанні українців з цим миритися. Незалежність України хоч і визнавалася небажаною, але її можливе проголошення називалася одним із можливих, щоправда, крайніх, засобів такої боротьби. Зокрема, Винниченко за результатами обговорення опублікував статтю, у якій писав:

«Суверенність» - це значить, що сам я собі пан, коли ж хтось має цю суверенність мені визначати, то це вже не буде суверенність. Так само суверенність Української Установчої Ради може виявитися навіть в цілковитому відокремленні України… Ми, українські соціал-демократи, проти державної самостійності, але ж ми ніколи не зарікались і не зарікаємося, що … ми не змінемо своїх поглядів»

Обговорення того дня не завершилося. Воно продовжилося 30(17) жовтня із зачитування Володимиром Винниченком заяви Генерального секретаріату. У ній, зокрема, йшлося і про право українського народу "вільно і без всяких обмежень виявити свою волю на Українських Установчих Зборах". Разом з тим декларувалася діяльність у напрямку "єдності Російської Федеративної Республіки". Палкі суперечки продовжилися. Про напругу в обговоренні свідчать рядки із газетного звіту: "Особливо в'їдливо з цих промовців говорив Рафес, із котрого аж іскрила лють". Такого роду обмін репліками продовжувався до 1 години ночі, але рішення так і не ухвалили.

Генеральний Секретаріат, фото з Електронна бібліотека України

Спільну формулу з питання про Українські Установчі Збори було узгоджено вже на наступному засіданні, яке почало свою роботу 1 листопада (19 жовтня). І, знову ж таки, ухвала була затверджена вже після опівночі. Оголошена Михайлом Ткаченком спільна формула мала такий вигляд:

"Вислухавши заяву Генерального секретаріату і ще раз підкреслюючи потребу єдності Федеративної Російської Республіки, признаючи, що воля народів України до самоозначення може бути виявлена тільки через Установчу раду України і що таким чином виявлена воля народів України буде погоджена з волею всіх народів Росії, виявленою через Всеросійські Установчі збори, і висловлюючи певність, що права народів України будуть цілком забезпечені на Всеросійських Установчих зборах, Мала рада переходить до чергових справ".

І хоча в ухваленому формулюванні прямо не згадується про суверенність Української Установчої Ради (зборів), однак з тексту можна зробити висновок про її обмежене визнання. Це був той компроміс, на який погодилися усі фракції Центральної Ради. Невідомо, як розвивалися б події, якби не відбувся так і не визнаний Центральною Радою законним Жовтневий переворот. 24 (11) та 29 (16) листопада, тобто невдовзі після проголошення ІІІ Універсалу, Мала Рада таки затвердила "Закон про Вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки». Незабаром окремою постановою була призначена дата виборів. Але то вже геть інша історія, у якій таке гаряче колись питання про суверенність втратило актуальність і вже не підіймалося. Тим паче більшовики публічно ніколи не заперечували суверенні права українського народу. 

Генадій Єфіменко