Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

«Негайне задоволення домагань» : візит делегації Центральної Ради до Петрограда у травні 1917 р.

З перших днів Російської революції українське питання стало одним із найбільше актуальних не лише для України, а й для Росії загалом. Багатьом спочатку здавалося, що нова російська влада не проти задоволення таких вимог. Коли, як то зазначалося в українській пресі, після 20-ї української маніфестації у Петрограді до Голови Тимчасового уряду була спрямована делегація, то він до вимог вирішити «найпекучіші потреби українців з поля просвіти, суда адміністрації і церковного життя» поставився «співчуваюче.»

Вже через кілька днів, а саме 2 квітня (20 березня) 1917 р. вийшла постанова Тимчасового уряду від «Про відміну віросповідних та національних обмежень». Цим документом скасовувалися усілякі обмеження громадян, обумовлені національним походженням та вірою, та дозволялося вживати «інші, окрім російської, мови та говори в діловодстві приватних товариств, при викладанні в приватних навчальних закладах різного роду та при веденні торгових книг». І якщо українці розцінювали таку постанову лише як перший крок на шляху до задоволення своїх потреб, то для російської сторони вона стала не лише альфою, але й омегою змін у підходах до розв'язання національного питання. Партії, що увійшли до Тимчасового уряду, виявилися неготовими йти далі скасування особистих національно-культурних і релігійних обмежень.

У тому ж таки березні 1917 року у Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР), метою діяльності якої було здобуття українцями національних прав. А вимога «територіальної автономія України з державною українською мовою» була тим знаменником, навколо якого вона й була створена, тобто автономія бачилася засобом здобуття тих прав. З перших днів ішлося і про «забезпеченням прав національних меншостей - росіян та інших». Це уточнення потрібне, бо нерідко лунають твердження, що Центральна Рада не збиралася зважати на інші народи.

Питання про національно-територіальну автономію було одним із головних на Всеукраїнському національному конгресі, який відбувся у Києві 19—21 (6—8) квітня 1917 р. У його рішеннях ішлося про необхідність перетворення Росії на федеративну республіку. Щодо території України, то безсумнівною була теза про те, що вона має визначатися за етнографічним критерієм. У Федора Матушевського, доповідача з цього питання на конгресі, це прозвучало так: «Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом».

kongres

Як же визначити, які території мали увійти до складу автономної України? Допомогли результати Першого загального перепису Російської імперії 1897 р. Територія, «заселена поспіль нашим українським народом», входила до складу 19 тогочасних губерній Росії. Але таких губерній, де українців переважали у кожному з повітів, було 7 (Волинська, Київська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Полтавська, Харківська). Ще в чотирьох українців складали більшість (відносну або абсолютну), але там були цілі неукраїнські повіти (Чернігівська, Таврійська, Холмська та козача Кубанська область). Ці 11 губерній і бачилися основою для території України.

Загалом визначившись із майбутніми межами України, певний час українська сторона обмежувалася деклараціями та демонстраціями. Але делегати І Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся 18-21 (5-8) травня 1917 року, активізували це питання, давши зрозуміти – далі чекати не можна, а то буде вибух. Загальні збори УЦР 22(9) травня вирішили надіслати делегацію до Петрограду. Це відрядження члени делегації пояснювали російській стороні так:

«До самого останнього часу Українська Центральна Рада була в можности здержуватися від того, щоб ставити до правительства якісь домагання, давно вже заявлені цілим рядом постанов з'їздів українського народу. Але все ростуче нерозуміння завдань і цілей української демократії з боку російського громадянства, а також його ворожість до українського руху, а з другого боку ростуче недовірря української демократії до російського громадянства й щораз більший напір на нас з боку сеї демократії приводить нас до твердого переконання, що одиноким правильним виходом з такого стану буде негайне задоволення домагань, котрі українська демократія в особі Української Центральної Ради представляє Тимчасовому Правительству й Раді Робітничих і Салдатських Депутатів і які ми тут коротко викладаємо».

Першою і головною була вимога визнання Тимчасовим урядом потреби української автономії. Зрозуміло, що для цього потрібно було пояснити про те, де ця автономія має реалізовуватися, тобто означити територію України. Для цього у делегації був окремий документ, схвалений постановою УЦР - «Декларація у справах Крайового комітету». У ній йшлося про те, що Україна має постати у насамперед межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин із цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій».

declaration

Таким чином, саме цією декларацією вперше було затверджено перелік 9 губерній, які визнавалися «українськими», та відзначено, що це не є остаточним розв’язанням територіального питання. Важлива деталь: Таврійська губернія названа українською вся, тобто включно із Кримом. Зосередження саме на губернському поділі було викликане практичною необхідністю — потребою використовувати наявний адміністративний апарат для сприяння національно-культурному розвитку українців.

Для російської сторони нічого принципово нового у такому визначенні територіального наповнення України не було. Певною несподіванкою можна було назвати хіба обмеження її території 9-ма губерніями, адже «край, населений поспіль українцями» був більший. Але погодитися із, здавалося б, очевидним, у Петрограді не змогли.

Голова Тимчасового уряду Георгій Львов зустрівся з делегацією 29(16) травня. Щоб зволікти час, була утворена урядова комісія на чолі із заступником міністра внутрішніх справ Дмитром Щепкіним. Її роботу згодом образно схарактеризував керівник делегації, заступник Голови УЦР В.Винниченко:

«…від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? […] Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства».

 

jora_lvov

Георгій Львов, фото з wikipedia.org

Інакше кажучи, бодай якогось вирішення проблеми у переговорах з Тимчасовим урядом не було. Мало того, з’ясувалося, що Петроградський совіт робітничих та солдатських депутатів, де панували вже соціалістичні партії, ставиться до української делегації нічим не краще.

У перемовинах з українською делегацією як представники Тимчасового уряду, так і соціалістичних партій з Петроградського совіту намагалися продемонструвати себе «і розумними, і красивими». Допустити якусь формалізацію української окремішності вони в силу певних внутрішніх переконань не могли, але і зізнаватися у несприйнятті українства теж не збиралися – формальна демократичність не дозволяла. Щоб не допустити автономії України чи не дати публічної обіцянки проголосити її у майбутньому, вони використовували інші аргументи. Серед них – мантра про те, що все мають вирішити Всеросійські Установчі збори, що національний рух – ніж в спину демократії тощо.

vseroscongres

 

Згоди досягнуто так і не було. Українська делегація повернулася ні з чим. А вже через кілька днів після її повернення відбувся ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який вимагав від УЦР рішучих дій. В останній день його проведення і було проголошено І Універсал Центральної Ради, яким – без згоди на те Тимчасового уряду, - офіційно проголошувався курс на створення автономної України. 

Геннадій Єфіменко