Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

"Вони вважали нас за друзів": чому більшовики підтримували українських соціал-демократів у 1917 році

Із червня до жовтня 1917 року відносини між більшовиками та українськими соціал-демократами, однією з двох головних українських партій Центральної Ради, мали сталий тренд на покращення. Ще у квітні лідер київських більшовиків Георгій П’ятаков називав українських соціал-демократів «шовіністами».

 

Pyatakov

Георгiй П`ятаков, фото з wikipedia.org

А вже в червні більшовики розкритикували Тимчасовий уряд та заявили про підтримку «широкої обласної автономії України». У серпні вони взагалі увійшли до Центральної Ради, а ще з червня 1917 року співпрацювали з українськими соціал-демократами у Київському совіті робітничих депутатів спершу як опозиційні, а з початку жовтня як керівні в цьому органі політичні сили.

Як став можливим такий «поворот» та які наслідки він мав? Спробуймо в цьому розібратися.

Щоб розібратися в таких подіях, потрібно дещо пояснити про ставлення більшовиків до національного питання. А воно було відповідне поточному моменту.

Після повалення самодержавства, але ще до приїзду з еміграції Леніна Йосип Сталін опублікував у газеті "Правда" статтю, у якій він, у цілковитій відповідності до ухвалених раніше партійних настанов, визнавав "право на самовизначення для тих націй, які з тих чи інших причин не можуть залишитися в рамках державного цілого".

Lenin

Фото з wikipedia.org

 

Про подібну публічну згадку з боку українських партій тоді ще геть не йшлося. Ленін у перший же день свого приїзду з еміграції до Петрограду заявив, що наміри російської буржуазії не рахуватися з правами українців є анексією України. Але на місцях, у тому числі в Києві, такого розуміння не було. Приміром, керівник київських більшовиків Георгій П’ятаков на початку квітня назвав українських соціал-демократів шовіністами тільки за те, що ця партія "стоїть за участь у буржуазному з'їзді і т.ін." (мова про Всеукраїнський національний конгрес, який відбувся 19-21 (6-9) квітня).

sjezd

Фото з istoriia.ru

Та й загалом він вважав, що національна справа шкодить "соціальній революції». Через подібні непорозуміння національне питання, важливість якого ніким не заперечувалася, було винесено на порядок денний загальноросійської більшовицької партійної конференції, яка відбулася (7-12 травня (24-29 квітня) 1917 року.

Доповідав Йосип Сталін, який діяв у повному узгодженні із Леніним. Обидва більшовицькі керманичі запропонували зробити гасло про право на відокремлення одним із провідних. Пояснення було простим і логічним: "Ми повинні підтримувати усілякий рух, спрямований проти імперіалізму". Інакше кажучи, у боротьбі за владу усі засоби пасують і, відповідно, національний рух теж є корисним і прогресивним.

Позиція керівника київських комуністів Георгія П'ятакова, який на цій конференції був основним опонентом Леніна та Сталіна, була геть іншою - український рух він розглядав як заваду революції. Ленін під час дискусій на конференції зробив гучну заяву, яку і сьогодні часто цитують: "Ми до сепаратистського руху ставимося байдуже, нейтрально. Якщо Польща, якщо Фінляндія, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст". Водночас, наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми - зобов'язує) більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення.

Позиція П'ятакова була закономірним продовженням його київського досвіду. Реальну причину неприйняття частиною делегатів більшовицької конференції "права націй на самовизначення" спробував пояснити прихильник П'ятакова Філіп Махарадзе (представник Грузії): "Добре проголошувати загальні гасла, але спочатку варто було б подумати про те, як їх утілювати в життя".

Звертаючись до відповідного прикладу із Польщею, Володимир Ленін роздратовано пояснив пропонований діалектичний підхід: "Люди не хочуть розуміти, що для посилення інтернаціоналізму не потрібно повторювати одних і тих же слів, а потрібно в Росії наполягати на свободі відокремлення пригноблених націй, а в Польщі підкреслювати свободу об'єднання". Інакше кажучи, про реальне втілення цього гасла не могло бути й мови, а проголошувати його було треба, адже тривала боротьба за владу.

На тому й зійшлися.

Київські більшовики до червня відповідно й діяли: по можливості національного питання намагалися не торкатися, а за нагоди агітували за "свободу об'єднання". Тобто підкорившись волі свого партійного центру, вони публічно не виступали проти надання Україні автономії чи навіть права на відокремлення, але й не поширювали те, що суперечило їх світобаченню. Втім, довго так продовжуватися не могло: національне життя в Україні вирувало і його ігнорування нічого доброго більшовикам не обіцяло.

Що ж було робити? Дилему, яка постала перед більшовиками сам П’ятаков 17(4) червня своїм однопартійцям пояснив такими словами: "Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-от заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля (Донбас), хліб (чорноземна смуга)". Бачимо, до речі, що сумніві в українській належності Донбасу у нього не виникало. Загалом же в цьому вислові відбилася уся гама тогочасної більшовицької теорії та практики в "українському питанні". Оскільки головним опонентом у боротьбі за владу були загальноросійські партії, то з українцями, і, насамперед, із близькими до них українськими соціал-демократами, київські більшовики вирішили замиритися.

18 (5) червня у Києві розпочав роботу ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд.

military

Фото з zn.ua

Перед початком роботи делегати дали обіцянку, якої й дотрималися - вони не розійшлися до вирішення питання про автономію. 23(10) червня, тобто в останній день з'їзду, Українська Центральна Рада ухвалила свій Перший Універсал, у якому і йшлося про намір будувати автономну Україну.

Більшовики вирішили не ігнорувати цей з’їзд і публічно його підтримали: 22 (9) червня 1917 року на об'єднаному засіданні робітничих та солдатських совітів Києва вони запропонували резолюцію з підтримкою основних вимог українців: "Ми зі свого боку підтримуємо вимогу широкої обласної автономії України та вважаємо необхідною якнайшвидшу відміну нагляду зверху та відміну обов'язкової державної мови". Промова представника більшовиків М. Зарніцина виглядала ще більш проукраїнською: "Мы поддерживаем выдвигаемое украинцами захватное право на время революции".

Коли стало зрозумілим, що на цьому засіданні більшістю голосів буде ухвалена резолюція із засудженням рішень ІІ Всеукраїнського військового з'їзду, то більшовики, разом із представниками української фракції совіту солдатських депутатів, українськими есерами та, головне, українськими соціал-демократами залишили це зібрання. За спогадами одного з тогочасних керівників Київської організації більшовиків Михайла Майорова, позиція більшовиків "знайшла співчуття в українських угрупованнях, вони вважали нас за друзів і підтримували наші принципи як правильні в боротьбі з Тимчасовим урядом". Власне, це й стало початком зближення позицій: спільний ворог об’єднує.

Посиленню «дружніх відносин» сприяла публічна позиція більшовицької верхівки. Так, у газеті "Правда" від 30 (17) червня Ленін назвав "найскромнішими і найзаконнішими" вимоги УЦР про надання автономії Україні, а відмову їх виконати - "нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім виявом політики великоруського "держиморди"". Основну критику в своїй статті він спрямував проти конкурентів більшовиків у радах - есерів та меншовиків, представники яких на той час уже з'явилися в Тимчасовому уряді.

Ленін і до того часу критикував Тимчасовий уряд за шляхи вирішення «українського питання». Це дало формальні підстави есерівській газеті "Дела народа" та меншовицькій "Рабочей газете" звинуватити Українську Центральну Раду у "ленінстві в національному питанні".

Слід визнати, що сам П'ятаков насправді і далі вкрай критично ставився до гасла про право на відокремлення. На черговій міській конференції більшовиків, яка відбулася вже в липні 1917-го, свою позицію він аргументував цілком слушно: "Кажучи пригнобленим національностям "ви маєте право відокремитися, але ми вам не рекомендуємо", ми ставимо себе в дурне становище". Але публічно лінію партії він не порушував. І саме завдяки такому формальному визнанню включно до грудня 1917-го українці вважали більшовиків хоча й винятково російською ("серед українців більшовиків немає"), але дружньою до України партією. Тоді як "п'ятаковське удосконалення" ленінської позиції, тобто висловлення реального (негативного) ставлення до українського руху, могло б більшовикам лише завадити.

Після корніловського заколоту та зміною уподобань київських робітників, яка була викликана його поразкою, це "дурне становище" стало більшовикам у практичній нагоді.

perevorot

Фото з zn.ua

Саме завдяки українським соціал-демократам, тобто тим, на кого національні гасла й були спрямовані, П'ятакова було обрано головою Київського совіту робітничих депутатів. Ухвалювані відтоді його виконкомом резолюції були вже значно лояльнішими до Центральної Ради, ніж раніше. Та й самі більшовики увійшли до Центральної Ради.

Невдовзі після Жовтневого перевороту переваги "дурного становища" зіграли вагому, а, можливо, і ключову роль в утриманні більшовиками влади у Петрограді. А, на жаль, оте незнищенне «вважали нас друзями» у майбутньому зіграло ключову роль у захопленні більшовиками України. Але це вже тема інших дописів.

Геннадій Єфіменко