Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Як історики вивчають Українську революцію 1917–1921 років

Так трапилось, що десь до початку 1990-х в Україні про "Українську революцію 1917–1921 років" нічого не знали і не чули. Ні, звісно, про те, що у 1917 році в Росії відбулась революція – навіть цілих дві революції! – було дуже добре відомо. Про "Лютневу буржуазно-демократичну революцію" та "Велику жовтневу соціалістичну революцію" були написані стоси книжок, але в жодній роботі не згадувалась якась там "Українська революція".

Події викладались за затвердженою компартією схемою. Згідно з нею через кілька місяців після Лютневої революції, в результаті якої було повалено самодержавство, під керівництвом партії більшовиків у Петрограді відбулась справжня, пролетарська, революція та встановлена "влада рад". Далі почалась "тріумфальна хода" радянської влади, однак буржуазно-націоналістичні сили в різних районах, в Україні в тому числі, виступили проти "трудящих мас". Через це почались громадянська війна та іноземна інтервенція. Трудящі "країни рад" героїчно боролись з окупантами та внутрішньою контрреволюцією. Наприкінці 1920 року громадянська війна завдяки мудрому керівництву більшовиків була переможно завершена, почалось соціалістичне будівництво.

Лютнева революція, фото з сайту Politeka

Те, що відбувалось в Україні у 1917–1920 рр., описувалось як "Велика жовтнева соціалістична революція та громадянська війна на Україні", події в Україні та їх хронологія були припасовані до загальної схеми. Контрреволюцію уособлювали три табори: 1) "українські буржуазні націоналісти" – Українська Центральна Рада, гетьман Павло Скоропадський і Директорія, 2) іноземні інтервенти – австро-німецькі, французькі, англійські війська, польські війська (останніх зневажливо називали "польськими панами" або "білополяками") та 3) "білі" війська – "денікінці" (загальна назва для вояків Добровольчої армії) і "врангелівці" (вояки Російської армії).

Зрозуміло, що радянський історіографічний канон був відірваним від реального життя. Про це українські історики замислилися вже у часи так званої "перебудови" у другій половині 1980-х років. А із здобуттям Україною незалежності у 1991 році багатьом стало очевидно, що треба почати не лише переосмислювати написане, а, по суті, заново творити національну історію. Зараз це виглядає дивним, але на той час історики України внаслідок довгих років обмеженого доступу до архівів та літератури не володіли елементарним – фактографічним матеріалом. Бракувало методології. Понятійний апарат був абсолютно не розроблений.

1990-і роки стали часом джерелознавчих відкриттів. Розсекречення архівних фондів дозволило дослідникам виявити низку невідомих їм раніше джерел. Розпочалась масова публікація документів і матеріалів про діяльність Української Центральної Ради, Української Держави, Директорії, Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки (ця робота, до речі, триває і досі). Стали перевидавати праці Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Дмитра Дорошенка, Павла Скоропадського та багатьох інших. З'ясувалось, що й імена численних українських діячів того часу невідомі, як і їх долі – отже, постало завдання дослідити їх біографії.

Старі схеми опису революційних подій ламались важко. Шлях звільнення від пут традиційного мислення, особливо у істориків старшої генерації, був надзвичайно складним. Дуже часто, особливо на початку 1990-х років, механічно поєднувались старі та нові факти і концепції.

Але поступово "Жовтень на Україні" заступила "Революція на Україні", а національні сили перестали бути "буржуазно-націоналістичними". В текстах з'явились спочатку стислі, а потім все більш докладні – і, що важливо, – позитивні розповіді про Українську Центральну Раду, Універсали, Всеукраїнський національний конгрес, Українську Державу тощо.

фото "5 канал"

Накопичення значного емпіричного матеріалу призвело до повної руйнації концепції "Великої жовтневої соціалістичної революції на Україні". З середини 1990-х років українські вчені впевнено говорили вже про національну революцію, хоча називали її ще по-різному: і "Визвольними змаганнями", як це було прийнято у діаспорних дослідників, і "Українською національно-демократичною революцією", і, зрештою, "Українською революцією", як її окреслювали безпосередні учасники – Михайло Грушевський,Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Павло Христюк. Був досягнутий консенсус також щодо різних етапів Української революції. Її хронологічні рамки були розширені до 1921 р.

Українські історики у своїй більшості також фактично відмовились від використання терміну "громадянська війна" у контексті Української революції. Пояснюється це тим, що в Україні не було масштабного внутрішнього збройного протистояння на ідеологічному ґрунті, Українська Народна Республіка на своїй території воювала з неукраїнськими арміями. Натомість в сучасній російській історіографії (як раніше в радянській) поняття "Російська революція" (або навіть "Велика Російська революція") та "Громадянська війна" (обов'язково з великої літери) взаємопов'язані.

Сучасна українська історіографія Української революції 1917–1921 рр. досить багатогранна. Між дослідниками, які присвячують свої праці революційній тематиці, неодинокими є дискусії довкола оцінок тих чи тих подій, осіб чи етапів, а також результатів революції, що є показником живої науки. Втім, попри плюралістичність підходів є концептуальна цілісність у розумінні Української революції, визнання, що її метою було державотворення та демократичні цінності. На цьому шляху, як зазначають вчені, були випробувані кілька моделей національної державності – демократична (Українська Народна Республіка), консервативна (Українська Держава), ліводемократична (Українська Народна Республіка періоду Директорії), ліберально-демократична (Західноукраїнська Народна Республіка).

Фото з cherkasy.gov.ua

Чим же зараз займаються дослідники Української революції, адже за чверть століття видано не один десяток збірників документів та монографій, а кількість статей нараховує декілька тисяч, якщо не десятків тисяч? Здавалось би, що тема досліджена і вшир, і вглиб, і вже все відомо.

У рік 100-річчя початку Української революції стала очевидною оманливість даної тези. Попри два з половиною десятиліття студій ми досі не маємо вірогідної інформації про багато подій, особливо тих, що стосуються військової історії. Відомості про численних учасників революційних подій є часом уривистими або навіть недостовірними. Існує значна плутанина із датами, що пов'язано із використанням паралельно юліанського та григоріанського календарів. Відповідно, це спричинює плутаність у хронологічних викладах та веде до помилкових висновків.

Щобільше, значна частина архівів Української революції в Україні та закордоном потребує подальшого студіювання. Не у повному обсязі вивчена преса 1917–1921 років. Більш-менш відомо про події у великих містах, але про те, що відбувалось в окремих регіонах та громадах (в тому числі етнічних), маємо поки що лише одиничні роботи.

На жаль, досі фіксуються численні помилки в описах фотографій різних революційних подій та осіб, отже, іконографічний матеріал чекає на фахову атрибутацію. Актуальними є завдання пошуків документальних кінозйомок, що велись в Україні з 1917 року, але є наразі невиявленими.

Загалом вартими уваги є питання зважених історичних оцінок дій окремих осіб та еліт, а також пошуки відповідей на питання про причини поразки Української революції та її впливу на подальший розвиток українського суспільства. Та й, кінець-кінцем, з перспективи сучасності просто цікаво знати, як жили і що робили наші предки у добу революційних зламів, як вони тоді виживали і чого прагнули.

Оксана Юркова