Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Кінотермінологія для тих, хто не розуміє пояснення з вікіпедії

Довгий план

Довгий план – неперервна зйомка однієї сцени без монтажу. Найчастіше цей прийом використовують або з метою втомити глядача (що і стається), або ж для підсилення напруги і демонстрації власної крутості. Пам’ятаєте Еммануеля Любецкі, оператора «Гравітації» та «Легенди Г’ю Гласса»? От він завжди використовує лише другу опцію.

Монтажна склейка

Монтажна склейка – різновид монтажного переходу, банальне склеювання двох шматків плівки. Проявляється це у змінах планів або ж дурноватому візуальному стрибку. Зміну планів ви бачите у кожній стрічці, а дурнуватими стрибками неприємно вирізняються старі фільми. Особливо цим грішить кіно поетичного реалізму, але це той випадок, коли ми взагалі маємо бути вдячні за змогу їх дивитися.

Кадр

Кадр – фрагмент відеоряду, найменша структурна одиниця фільму. Сам по собі кадр фактично є фотографією (якщо в ньому не бракує естетики, а трапляється це не так вже й часто), та в поєднанні з іншими він уже витворює певний кінематографічний сенс. Візьміть тисячі окремих кадрів із Джоном Траволтою – і будете мати тисячі окремих кадрів із Джоном Траволтою. Але, змусивши їх рухатися та наклавши звук, ви отримаєте «Кримінальне чтиво» і величезне задоволення.

Зйомка ручною камерою

Зйомка ручною камерою – зйомка на камеру без штативу, з рук. Віримо, що оператор намагається тримати камеру рівно – але не у всіх виходить однаково добре. Це додає зображуваному експресії - або ж просто здешевлює знімальний процес. Дуже часто картинку на екрані так "штормить", що доводиться розраховувати на витривалість свого вестибулярного апарату. Насправді, деякі режисери роблять це спеціально, але потім одумуються. От Ларс фон Трієр схожим чином знущався над глядачами у «Та, що танцює у темряві». Згодом виправився.

Мізансцена

Мізансцена – взаємне розташування акторів із навколишнім речовим середовищем у просторі. Від цього може залежати стиль режисера та акцентуація на чомусь конкретному. Наприклад, Альфред Гічкок – дуже крутий режисер, тому розміщував усіх так, аби досягти найкращого емоційного впливу. А от у Роя Андерссона всі герої стоять на своїх чітко визначених місцях, наче діорами. Втім, він теж дуже крутий.

Сеттінг

Сеттінг – світ фільму, книги чи серіалу. Насправді, відмінності у сеттінгах дуже часто і притягують нашу увагу, а також дозволяють краще запам’ятовувати певні продукти. Ви ж не сплутаєте «Гру престолів» із «Володарем перснів», еге ж? Хоча і там, і там маємо справу з сеттінгом магічного середньовіччя, проте сконструйовані ці світи зовсім ро-різному. Особливо, що стосується політичного устрою та - гм.. - сексуального життя героїв.

Злам четвертої стіни

Злам четвертої стіни – звернення героїв до глядача напряму. І не лише так, як у шизофренічних жахіттях, звичайно. Четверта стіна – це екран, і ламати цю стіну можна численними способами. Дедпул в однойменному фільмі звертається до аудиторії та коментує дійство, герої Ежена Гріна дивляться прямо на глядачів (насправді – на інших героїв Ежена Гріна), а один з перших випадків – поїзд, який прибував на вокзал Ла Сьота і зламав не стільки стіну, скільки з десяток стільців, та змусив тогочасних глядачів накласти повні штани цегли. До речі, потяг спрацював дуже добре, тож досі у глядача літають щити капітана Америки, гарпуни з «Шаленого Максу» та стріли дивних народів зі «Стартреку». Здається, це ніколи не закінчиться.

Вісімка

Вісімка – монтажний прийом, коли камера слідує за поглядом героя. Тобто, сидять дві людини, дивляться за межі кадру і щось один одному кажуть. Постійна зміна їхніх фейсів і буде вісімкою. До речі, після того, як придумали фокусування, можна робити вісімку і в одному кадрі. Кері Фукунага так грався в котрійсь із серій першого сезону «Справжнього детективу», та потім йому, вочевидь, заборонили.

Наратив

Наратив – лінійний виклад фактів і подій у творі. Важливо відрізняти сюжет від наративу, адже сюжет є частиною наративу. Насправді, все не так складно: сюжет підпорядковується причино-наслідковим зв’язкам, тобто ви бачите, що і чому сталося. Проте наративні безсюжетні твори вам можуть такої розкоші і не подарувати – все з усім доводиться пов’язувати самому, ніхто нічого не розжовує. А винен у всьому хто? Правильно - Жан-Люк Годар та цей ваш постмодернізм.

Крупний план

Крупний план – обличчя на весь або майже весь екран. Зазвичай плани в кіно визначають відносно людського тіла, тож фейс – нормальна одиниця виміру. Та якщо вам показують крупний план ока, рота чи чогось принаднішого, коректно буде називати це деталлю.

Еклер

Еклер – мультиплікаційна техніка, яку розробив український аніматор В’ячеслав Левандовський. Реальних акторів знімають на плівку зі швидкістю 24 кадри в секунду, після чого аніматор звіряє по них рухи свого персонажа. Метод високо оцінював Волт Дісней, який згодом ввів його у власну практику. Щоправда, зараз еклер вважається застарілим.

Середній американський план

Середній американський план – відображення в кадрі людської фігури по коліна або стегна. Чому американський? Пригадаємо: священна корова (майже як наша) кінематографу США – вестерн. А обов’язкова частина вестерну – кольт, що висить у героя десь на примітному місці, частіше за все – на тому ж самому стегні. Отож цей план був винайдений і отримав широке розповсюдження завдяки необхідності продемонструвати, як хороший хлопець вихоплює зброю і відправляє поганого хлопця до пращурів. Або ж навпаки, та не будемо про сумне.

Мок’юментарі

Мок’юментарі – фільм, що вдає з себе документальний, та насправді таким не є. Термін використовується переважно англомовними дослідниками, які розрізняють мок’юментарі як дещо пародійний напрямок та псевдодокументалістику як прийом стилізації. Одразу пригадали «Відьму з Блер»? От і молодці, та цей метод значно старший. Для прикладу, його елементи використовував ще Орсон Веллс: пам’ятаєте сцену хроніки, де такий собі громадянин Кейн начебто тисне руку Гітлерові? Це воно і є. Загалом мок’юментарі може не тільки лякати, але й смішити. Он Таіка Вайтіті зняв репортаж з життя новозеландських упирів. Не чули? Колись ми й про це зробимо лекцію.

Авторське кіно

Авторське кіно – категорія кінематографу, що розглядає фільм як індивідуальний витвір мистецтва, а не плід колективної творчості та продюсерського свавілля. Поняття традиційно асоціюють з теорією авторського кіно, яку вперше озвучив такий собі Франсуа Трюффо у 1954 році. Режисер для авторського кіно – не просто людина, що говорить «Мотор!» і стежить, аби актори з’являлися на майданчику більш-менш тверезими; він – деміург у найсправжнішому значенні цього слова. Недалеко від авторського кіно пішов термін «арт-гаус», який, втім, нерідко вживається з негативним відтінком. Відрізнити не так вже й складно: Федеріко Фелліні – це авторське кіно, а фільм вашого приятеля, знятий на айфон, з ним же у головній ролі та з вами в епізодичній – це, безперечно, арт-гаус. Хоча саме на винятках тримається вся новітня історія кінематографу.