Фільм 1967 року про закоханих грабіжників був одним із тих, що відкрили епоху Нового Голлівуду.
Режисер Артур Пенн — не перший, хто екранізував історію Бонні та Клайда. Проте саме його версія згодом набула статусу класичної, хоча після виходу отримала чимало негативних відгуків. Стрічку звинувачували у надмірній жорстокості й демонстрації неприхованої сексуальності, проте на той момент вона стала трендсеттером, адже ці «вади» не применшили її художньої цінності.
Бонні та Клайд у сучасній культурі давно існують на рівні міфологеми, яка спровокувала появу цілої низки подібних образів. Одним з тих, кому свого часу не йшла з голови ця пара був Квентін Тарантіно. У 1990 році ще нікому невідомий працівник відеопрокату у Каліфорнії написав величезний сценарій, який дав життя найпопулярнішим кінотандемам закоханих злочинців. З тією тільки відмінністю, що турботливий автор бажав своїм Бонні та Клайдам набагато кращої долі — без достоєвщини і трагічного фіналу.
Клеренс та Алабама («Справжнє кохання», 1993)
Якби не це кіно, «Скажені пси», напевпне, і не побачили б світ. Тарантіно був змушений продати сценарій, щоб профінансувати вихід своєї дебютною стрічки. Режисером став Тоні Скотт, головні ролі зіграли Крістіан Слейтер та Патриція Аркетт. Це, мабуть, найбільш романтизована гангста-пара у творчості Тарантіно. Герої знайомляться, закохуються і одружуються за одну ніч. Неприємності починаються, коли Алабама зізнається, що вона — дівчина за викликом, зненацька активуючи цим режим героя у Клеренса: він їде до небезпечного сутенера новоспеченої дружини, аби пояснити, що вона тепер поза бізнесом. Залишивши по собі три трупи та прихопивши валізу, повну героїну, хлопець хапає кохану і вони рушають світ за очі у пошуках кращої долі. А також можливості вигідно позбавитися від раптово набутих наркотиків.
На п'яти їм наступають х власники кейсу — затяті злодюги, які вбивають батька Клеренса, нівечать Алабаму, проте схопити пару і повернути героїн все ж не можуть. Кінцівкою цього кримінального тріпу стає грандіозна стрілянина, в якій гинуть усі …окрім головних героїв. Відбувшись лише травмованим оком Крістіана Слейтера, молодята тікають в Мексику. Фінальній сцені на пляжі, де Алабама дивиться, як чоловік грає з маленьким сином, бракує тільки гігантських титрів happy end — настільки ідилічною видається картина.
У головного героя чимало спільного зі своїм творцем: він також обожнює кіно (переважно азіатські бойовики), Елвіса, та ще й, як і Квентін, працює у магазині коміксів. Може, саме тому Клеренсу й Алабамі усміхнулася доля навіть після такої небезпечної авантюри? Так чи інакше, у випадку з закоханими Тарантіно нехтує сценарієм, де на злочинців неминуче чекає кара. Хто б міг подумати, що автор, друге ім’я якого — жорстокість, а третє — насилля, виявиться таким романтиком.
Гарбузик та Милий Кролик («Кримінальне чтиво», 1994)
Ролі недолугих грабіжників Тарантіно писав спеціально для Аманди Пламмер і Тіма Рота. Саме сцена Гарбузика та Милого Кролика відкриває і закінчує фільм, склеюючи шматки оповідання разом. На відміну від кінематографічних Бонні та Клайда, для яких пограбування були частиною бунту проти існуючої соціальної системи, фінансового свавілля банків, Гарбузик і Милий Кролик роблять свої брудні справи, скоріше, just for fun і, вочевидь, не від великого розуму. Чим ще можна пояснити, що вони вирішують пограбувати їдальню посеред білого дня і без особливої підготовки? А всі їхні попередні «подвиги» обмежуються набігами на крамниці спиртного.
Незважаючи на певну безпринципність своїх героїв, Тарантіно все одно проявляє великодушність: сцену, в якій персонаж Семюела Л. Джексона вбиває Гарбузика і його подружку, вирізали з «Кримінального чтива». У фінальній версії налякані і спантеличені злодюжки прибираються з кафе геть.
Міккі та Меллорі («Природжені вбивці», 1994)
Ще один сценарій Тарантіно, який йому так і не судилося втілити на екрані. Проект потрапив до рук Олівера Стоуна, та він настільки перекроїв наратив, що Тарантіно попросив прибрати його ім'я з титрів. Але як автор сюжету все ж таки залишився, та й на прем’єру «Природжених вбивць» під час фестивалю у Венеції не поцурався приїхати. За задумом автора, стрічка мала стати гангстерським роад-муві. Те, що режисер інтегрував у нього соціальну сатиру і безжальну критику мас-медіа, які роблять із вбивць героїв, Тарантіно абсолютно не подобалося. Його ідею «насилля заради насилля» Стоун також спотворив. Якщо в первинному варіанті Міккі і Меллорі вбивали просто так, тому що жорстокість була в їх природі, у Стоуна пара перетворилася на травматиків, для яких ультранасильство стало засобом компенсації отриманих в дитинстві психологічних каліцтв.
На тлі страшної різанини тим не менш розвивається вельми класична любовна історія, яка хочеш-не-хочеш, а пом'якшує сприйняття кривавого хаосу, що лишають по собі головні герої. Як змусити глядача симпатизувати найзапеклішому лиходію? Показати, що він здатен переживати романтичні почуття. Ця схема працює давно і вірно, а у випадку з Бонні і Клайдом і їхніми аналогами стає ефективніше вдвічі. Тому образи закоханих бандитів, напевно, будуть експлуатуватися ще довго. Тарантіно і сам продовжує їх використовувати, але чим далі, тим більше експериментує: у «Вбити Білла», наприклад, зіштовхує Бонні та Клайда лобами. Сподіваймося, що і в наступних двох стрічках (режисер, нагадуємо, пообіцяв зняти загалом 10 фільмів і вже впорався із 8) готує щось цікавеньке.
Автор: Анна Меняйленко, головна редакторка CinCity