Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Монументальне життя Алли Горської

Алла Олександрівна Горська – українська художниця, чий доробок складається з монументальних, живописних та графічних творів. Її роботи виконувались у традиціях київської академічної школи, народного мистецтва, українського авангарду та бойчукізму. За свою політичну позицію була страчена за таємним вироком Радянської влади у 1970 році. До дня пам’яті жертв політичних репресій ми поговорили з сином Алли Горської – Олесем Зарецьким, дослідницею творчості – Людмилою Огнєвою та мистецтвознавицею Євгенією Моляр. Ця історія – про Горську-художницю, Горську-дисидентку та Горську-матір. У цьому ж матеріалі ми зібрали увесь творчий доробок Алли Олександрівни, розкиданий по всій України – від музеїв до занедбаних будівель.

Автор проекту: Маріам Найем
Редактор: Оксана Осмоловська

Моє знайомство з Аллою Горською розпочалося з дверей червоного корпусу КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Коли я дізналася, що саме її вітраж мав бути в холі університету, то вирішила уявити його там. А що, якби тут лишилася мозаїка, яку в далекі 60-ті разом із друзями-митцями зробила Горська? Чи змінилась би історія університету? Чи змінилися б ми, студенти?

У 1964 році Горська у співавторстві з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко та Галиною Севрук, взялася робити у вестибюлі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Роботу замовив ректорат до 150-річчя Т. Г. Шевченка. Коли вже були затверджені ескізи та зроблений макет, керівництво університету різко змінило своє ставлення до роботи художників. Звісно, така зміна була спричинена вказівкою секретаря КПУ з ідеології Бойченка. Як наслідок – макет знищено, а роботу Алли Горської так і не побачили студенти університету.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького:

«Це був макет у натуральну величину. Скло фарбоване, рамки чорні дерев'яні, на них мотузки просякнуті смолою. Його дивився секретар з ідеології, Бойченко. І треба думати, що Бойченко наказав ректорату університету, щоб поки що лишили макет, “відсунули” роботу над ним, а ми, мовляв, потім зберемо комісію, порадимося і переробимо. А тодішній ректор Швець кинувся виконувати занадто швидко. Вони його [макет] почали посувати, накрили рядном, почали гвіздками бити в ці рейки, він зламався і посипався. Тобто макет було знищено занадто швидкими працівниками за туманною вказівкою партійного керівництва. Але з того часу Горською зацікавились».

А.Горська, О.Заливаха, Л.Семикіна, Г.Севрук, Г.Зубченко, ескіз вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті, 1964, картон, пап., темп., 76х89.

Після цього інциденту Горську викликали до Спілки художників. Звинувачення стосувались образу матері України та цитати Шевченка: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю Слово!». За фактом комісія аналізувала не макет вітражу, а його уламки. Партійні функціонери кваліфікували роботу Горської як ідейно хибну. Скоро Аллу виключили зі спілки художників. Для того, щоб поновитись у спілці, завжди пряма та рішуча Горська поїхала до Москви. Саме в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі.

Хто така Горська?

Алла Горська народилася 18 вересня 1929-го року у впливовій на той час сім’ї. Її батько Олександр Валентинович Горський був директором спочатку Ялтинської, а потім Ленінградської та Київської кіностудій. Батько в родині був авторитетом. З його листувань з донькою стає зрозумілим що відбувається розмова двох митців, які полемізують та радяться з приводу творчих планів. З матір'ю Оленою у Алли відносини були інтимнішими. Вони разом пережили дві блокадні зими у Ленінграді, підтримували одна одну по смерті брата Арсена, який загинув на фронті.

До Києва сім’я Горських переїхала наприкінці 1943 року. Невдовзі Алла вступила до Республіканської художньої школи.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: «Вона виросла як ленінградка. В такій російськомовній українській родині й українською мовою не володіла. І коли вона почала вчитися в художній школі, то її [мову] й не вчили».

Однокласниця Алли Горської Галина Зубченко у своїх спогадах описує, якою пам’ятала Горську у шкільні часи:

Уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідером. Вона була високою на зріст сіроокою розумною дівчиною, а ще лагідною, доброю та товариською. Вона об’єднувала всіх. Навесні ми всі пішли гуляти по схилах гір Хоревиці та Щекавиці. Весна, краса, квіти, повітря – і ми загулялися більше, ніж треба. А як прийшли, то Володимир Іванович дуже обурився, що ми запізнилися на заняття мало не на цілий урок. І, відчувши, що Алла лідер, накинувся на неї. А Алла теж обурилася, що він нас вилаяв, бо було дуже гарно. Весна – це теж треба розуміти.

Після закінчення школи Горська вступила до Київського художнього інституту на живописний факультет до майстерні Сергія Григор'єва. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком студентом Віктором Зарецьким, і 1952 року вони одружилися. Вже за два роки після закінчення інституту, Алла Горська почала працювати у галузі станкового й монументального живопису. Розпочалися подорожі Україною.

Від праворуч - Віктор Зарецький, Григорій Синиця, Алла Горська, Василь Парахін. 1965, Донецьк.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького:

«Він [Віктор Зарецький] сам справжній донбасець, бо його родина переїхала в середині 20-х років на Донбас, щоб вижити. І Горська теж на Донбас подалася. По одній з робіт шахтарського циклу після зміни 59-го року її прийняли вже членкинею спілки художників. До речі, це тоді був досить серйозний крок. Члени спілки художників могли отримувати робочі замовлення. Вони навіть могли голландські фарби купувати на Костельній у спеціальній фондівській крамниці. У них і інші були пільги. І ось згодом Зарецький подався на село Горностайпіль Чорнобильського району, до свого приятеля, туди ж поїхала й Алла. Сталася суттєва зміна її світогляду вона відійшла від соцреалізму, як за українською тематикою, так і формально. Звісно, що змінилися і роботи Алли Горської. Ці роботи вже не приймали на виставки. На мою думку, переломним моментом у її біографії було те, що тоді вона потрапила в товариство видатних українських діячів із аурою, із силою впливу: Симоненком, Сверстюком, Ліною Костенко, Лесем Танюком. Це товариство було ширше. Вона ніби двома кроками ступила: і в суто мистецькому плані, і потрапивши в це товариство. Цей 62-й рік був переломним не лише для неї, а й для багатьох».

Підпілля та протест

На початку 60-х років Алла Горська разом з Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним організували Клуб творчої молоді у Києві. Згодом він став центром українського національного життя. Зустрічі відбувались в Жовтневому палаці, там директор О. Авдюшко надав клубу кімнату.

Це був цікавий час. Ось що про нього писав Лесь Танюк:

То була наша спільна мрія, і в Жовтневому палаці культури вже діяла невеличка театральна студія при клубі творчої молоді, де ми потай від міністерських доглядачів ставили тоді “Матінку Кураж” Брехта, “Патетичну сонату” й “Отак загинув Гуска” Куліша, а також мою інсценівку скандальної на той час поеми молодого Драча “Ніж у сонці”, де чи не вперше українська мати порівнювала Сталіна з Гітлером.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: 

«Пафос цих вечорів був у тому, що вони часто були присвячені речам, про які раніше не можна було говорити. Це якраз так звана “відлига” хрущовська досягала свого піку. Про Курбаса не можна було, а вони проводили вечір Курбаса. Якісь теми по Шевченку не можна було – вони проводили вечір Шевченка. Тобто вони піднімали таку тематику, про яку раніше не говорилось. Ніби була офіційна частина, була президія, графін з водою, доповіді виголошувались. Потім вони до півночі не могли розійтись і обговорювали, що там сталося. Очевидно, на горі було прийнято рішення з цим клубом закінчувати, але вирішили зробити це у два етапи».

Молоді митці сміливо рухалися вперед, але партійна номенклатура ніколи не спала. Діяльність клубу не залишилася непоміченою.

У 1965 році почались арешти української інтелігенції. Аллу Горську почали викликати до КДБ як свідка. Ось тоді і розпочався відкритий конфлікт художниці з органами держбезпеки.

Це почало турбувати батька Алли, який із самого початку був схвальної думки щодо подібних зустрічей, але після 1965 року змінив своє ставлення до них. Він намагався переконати Аллу полишити свої ідеї, мистецькі та світоглядні переконання. На це він мав свої причини.

 Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: «Йому КДБісти, з якими він грав на більярді у спілці, казали, що це погано закінчиться, мовляв ти її попередь. Такої публіки тоді не бракувало. Він хотів їй полегшити життя. Він казав: це мені 37-й рік нагадує, які справи, сидіть там тихенько, поки вами не зайнялись.»

Аллу Горську перестороги батька не зупиняли. Вона продовжувала активно переписуватися з Опанасом Заливахою, який в той час був у таборі. Більше того - вона у 1966 році підписала клопотання про його захист.

За два роки (у 1968 році) був створений відомий «Лист-протест 139-ти», під яким стояв автограф Алли Горської. Цей лист у стриманому тоні апелював до порушення соціалістичної законності. Проте цього було достатньо, щоб проти підписантів було розпочато адміністративні репресії. Навмисно містом поширювалися чутки про бандерівську організацію, очільницею якої називали Аллу Горську. Після “Листа-протесту 139-ти” КДБ СРСР значно посилили роботу проти дисидентського руху.

За родиною художників почали демонстративно стежити. Аллу Горську неодноразово викликали на допити.

А.Горська, В.Зарецький. Мозаїчне панно «Птах» на фасаді ресторану «Супій», смальта, скло. 1970, село Гельмязів Золотоніського району Черкаської області. Стоїть Таїсія Зарецька.

 

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: 

«Вона вирішила з цією групою йти до кінця. Якби не було прийнято рішення про її ліквідацію, її б заарештували в 72-му році. Дуже сильна міра покарання  – як правило давали 7 років таборів і 5 заслання. Вона йшла до кінця. Напевно боялась, але тим не менше…»

Горська була душею шістдесятництва. Однодумці зустрічались в її квартирі з Зарецьким, там вони могли говорити вільно і відчувати себе в безпеці. Навіть ті, хто відбув покарання, повертаючись з таборів, зупинялися у квартирі художників, де була атмосфера піднесення та свободи. Євген Сверстюк зробив припущення, що це викликало особливу лють у КДБ, адже вони «створили цілу систему перевиховання людей, а якась художниця зводить усю роботу нанівець. Вийшовши з таборів, вони замість того, щоб злякатися, відразу потрапляють у бадьоре антирадянське середовище».

З огляду на життя Горської стає зрозумілим, що незалежність та вільну власну думку система не пробачала. Громадська та мистецька діяльність Алли, сміливість її поглядів урешті-решт перетнула кордон дозволеного й потрапила під статтю «Антирадянська агітація та пропаганда». Всі очікували арешту, але...

Вбивство Алли

28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку на вулиці Терещенківській. Вона мала їхати по справах до Василькова: забрати сімейну реліквію швейну машинку Зінгер у свого свекра, Івана Зарецького. Додому Алла не повернулася. Схвильований чоловік наступного дня намагався зв’язатись з дружиною телефоном, але у Василькові ніхто до переговорного пункту не прийшов. Зв'язку з Аллою не було. Після цього Віктор вирішив сам поїхати до Василькова. Він знайшов будинок порожнім та замкненим. Міліціянти двері не відкривали ще добу. Тіло батька Віктора, Івана Зарецького знайшли 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2. Він лежав на колії з відрізаною потягом головою. Тільки 2 грудня міліція відкрила двері до будинку Івана Зарецького. В решті решт у льоху було знайдено тіло Алли Горської. Її вбили одним ударом ззаду по голові.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: «Це типовий невеликий льох. Її могли засунути туди як мінімум двоє чоловіків середньої статури. Тут є багато варіантів, які створюють різні версії, але які ні на що не відповідають. Навіщо треба було засовувати? Для того, щоб хтось зазирнув, побачив, що її немає, і вийшов. І одразу підпав під звинувачення».

Слідчі швидко «дійшли до висновку», що свекор (Іван Зарецький) взяв і вбив свою невістку, а підставою до того начебто була особиста неприязнь. А потім Іван Зарецький сам собі вкоротив віку. Отаке розслідування, отакі висновки… За місяць кримінальну справу було закрито.

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: «У самогубстві свекра Івана Зарецького значно більше розбіжностей. Він був старенький для того, щоб таке зробити. І потяг відкидає предмети, які лежать. Його якось недолуго поклали ці фахівці. Так людина не кидається під потяг».

Слідчі вирішили ігнорувати той факт, що Іван Зарецький був уже достатньо літньою людиною. Саме тому Алла й мала перевезти машинку Зінгер самостійно. Як людина, що не може здійснювати фізичні навантаження, здатна вбити когось сокирою, перенести тіло (бо бризки крові були саме в будинку) і потім пройти декілька кілометрів, щоб покінчити з життям?

Олесь Зарецький, культуролог, син та біограф Алли Горської та Віктора Зарецького: «Вони свого досягли. Треба думати, що арештами 1965-го року, потім було ще кілька окремих. І люди ніби не злякались. Значить їм треба було вдарити ще сильніше, дезорієнтувати, залякати особливо сильно, що тебе не просто посадять і ти вийдеш героєм, а тебе ліквідують, причому ще й у такий спосіб, що ти ніколи не відмажешся від цього. 70-ті роки взагалі були важкуваті. Щось чули, щось важке було. А з іншого боку, люди, які слухали "Голос Америки" чи радіо "Свобода", в цьому не зізнавались. Бо в КДБ не могли заборонити. От мільйони людей слухають, як заборонити? А ось хто приходив на роботу і починав обговорювати, була установка, щоб їх брали на олівець. Тобто це була якась така інформація різана. Широко поширена, але урізана. Не все знали. І тут уже не мало значення, чи це родинна трагедія, чи це націоналісти свого ліквідували, чи це КДБ. Це щось страшне. Хто б зі мною не спілкувався, всі знали, що я син Алли Горської. Це була поширена інформація».

На похороні Алли Горської виступали Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Всі вони були невдовзі заарештовані.

Творчий спадок

В суспільній пам’яті Алла Горська людина з натхненного та буремного шістдесятництва. В її біографії суспільно-політичну діяльність виділяють як основну. Та попри все, найперше вона була мисткинею, художницею. Її опір виявлявся не у прямому протистоянні із системою, а в допомозі тим, хто постраждав через владу. Вона брала до своїх художніх команд тих, хто був під ризиком потрапити під репресії й виконувала разом з ними монументальні замовлення. В той час була кримінальна стаття, яка передбачала ув'язнення за неробство, а представники партії не давали працювати людям, яких визнали неблагонадійними. Ці дії Алли слугували за захист для багатьох вільнодумних митців.

У першу чергу Алла Горська була художницею. Але її світогляд, форми організації сумісної праці, її художнє бачення, авторитет серед інших митців, сміливість, нездоланність як особистості, зробили її духом шістдесятництва.

Горська уважно ставилася до народного мистецтва, іноді просто захоплювалася ним, його формами, барвами. Особливо вплинула на неї творчість Ганни Собачко-Шостак. Ідея поєднати народне формотворення з авангардним мистецтвом була новою для художниці.

Основою вираження народного мистецтва Горська вбачала саме в кольорі. В листах до Опанаса Заливахи Горська пише: «Колір зміст, душа, історія народу, його лице».

Вона разом з іншими митцями намагалась переосмислити народну творчість в більш сучасних формах. Поєднання сьогочасності з культурним «пракорінням» було та залишається надзвичайно складним мистецьким завданням. Подеколи українські митці-шістдесятники шукали натхнення у творчості мексиканських муралістів.

Євгенія Моляр, мистецтвознавиця: «ЇЇ живописні роботи більше в каноні соцреалізму. Мені особисто здається, що монументальна творчість була для неї способом експерименту. Бо в царині живопису, графіки, академічної скульптури не можна бути нікуди дітись. А монументальне мистецтво… По-перше, воно тоді, тобто починаючи з 1955-го року, вважалося сучасним. По-друге, художники могли вдаватися до узагальнення. Оскільки матеріали, з якими працювали художники, були твердими, створити натуралістичну форму було дуже важко. Те, що обов'язково заборонили би в живописі чи графіці, пропускалося в монументальному мистцетві».

Історія двох мозаїк у місті Маріуполі заслуговує окремої уваги. Ці роботи не були авторства лише Горської, це була колективна робота. Як сама Горська писала: «Монументальне мистецтво мистецтво колективу. Як море, яке створюється річками “Я”. Коли одна з тих річок повертає і розтікається, то втрачає свою силу, і море мліє. Виконавців у нашому монументальному мистецтві не існує. Кожен виконавець – митець.»

Обидві роботи «Дерево життя» і «Боривітер» плід колективної творчості. Наразі перебувають на приватній території, у приміщенні колишнього ресторану, який не працює. Роботи, які були створені для публічного простору, на сьогоднішній день приватизовані. Євгенія Моляр та інші активісти намагаються переконати власника ресторану зробити із приміщення музей.

Фото: Soviet Mosaics in Ukraine

Євгенія Моляр, мистецтвознавиця: «Якщо робити музей монументального мистецтва, то це треба робити в Маріуполі. В роботі "Дерево життя" багато мотивів Ганни Собачко, народної творчості. Геометризовані рослинні мотиви, яскраві кольори. Обидві роботи дуже локальні, адже художники використовували для них місцеві й дуже нетипові матеріали. Окрім традиційної смальти та керамічної плитки, вони на заводі "Азовсталь" брали сталь і долучали до робочого процесу. На додачу вони використовували відходи металургійного виробництва. Називався він шлакоситал, і його теж долучали до цієї роботи. Плюс там навіть є опуклі частинки столових ложок. Там скло, посуд, метал, все що завгодно. З технікою та формою це направду експериментальні роботи. Динамічні геометричні форми, доповнювали візуальні образи дерева чи птаха».

Фото: korydor.in.ua

Євгенія Моляр, мистецтвознавиця: «В роботі "Боривітер" особливо підкреслена ідея монументального мистецтва, ідея синтезу. Все монументальне мистецтво базувалось на синтезі візуального мистецтва та архітектури. З самого початку на ескізах був яструб, хижий птах. Лише коли художники увійшли до цього ресторану, то зрозуміли, що цей птах – це дисоціативний елемент для цього прекрасного морського краєвиду. І вони почали вже на місці змінювати його. Ідея поєднання інтер'єрного живопису та екстер'єрного пейзажу в цій роботі дуже важлива. Там є можливість дивитись і на мозаїку, і на цей морський краєвид. Вони абсолютно сходяться між собою. У цьому дійсно унікальність цієї роботи, наскільки інтер'єрна робота може вписуватися в пейзаж».

Фото: radiosvoboda.org

Подібна історія могла спіткати іншу монументальну роботу «Жінка-птаха». Панно було виконане у 1966 році, окрім Горської працювали над ним Віктор Зарецький та Григорій Синиця. За замовленням робота мала знаходитись в ювелірному магазині під назвою «Рубін», на ній зображено крилату богиню, яка несе дорогоцінний сяючий камінь. Згодом магазин закрився і в 2002-му році на цьому місті було заплановано побудувати McDonald's. Панно хотіли знищити. Зберегти його допомогла діяльність Людмили Огнєвої, дослідниці Алли Горської. Саме вона спілкувалась з адміністрацією ресторанів, писала листи в різні інстанції і врешті решт мозаїку вдалось зберегти.

Людмила Огнєва, дослідниця життя та творчості Алли Горської: «Мене зацікавили роботи Горської, які побачила в Донецьку на п’ятій школі. Це було щось неймовірне!»


Фото: Soviet Mosaics in Ukraine

Експериментальна школа № 5 це проект Йосифа Каракіса. Особливість школи полягала в нетиповому режимі навчання: протягом усього навчального дня учні проходять усі корпуси будівлі по колу та завершують навчальний час. Кожен корпус мав своє призначення: точні науки, спортивний комплекс та інше. На кожному з цих корпусів було створено різні панно, які представляли різні стихії: космос, вода, земля, вогонь, вітер. Це єдиний об’єкт національного значення в Донецьку й області.

Вкотре роздивляючись роботи Алли Горської, мені стало цікаво, де ж сама Алла, як, у чому вона змальовувала себе та своє життя. І тут я звернула увагу на образ жінок у її роботах. Як і вона, її образи міцні та здорові, в яких відчувається материнська турбота. Ці жінки існували в житті. Цією жінкою була вона сама.

Наостанок я запитала в Олеся Зарецького, яка в нього улюблена робота матері, на що він із усмішкою відповів: «Автопортрет з сином».

За підготовку матеріалу дякую Олесю Зарецькому, Людмилі Огнєвій та Євгенії Моляр. Усі роботи Алли Горської надані її сином та біографом Олесем Зарецьким. 

Редакція WiseCow висловлює подяку Катерині Сич за дизайн спецпроекту та Всеволоду Абрамову за верстку.

Список джерел:

  1. Людмила Огнєва. Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині. – Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2008. – 52 с., іл.

  2. Алла Горська: Квітка на вулкані / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2011. – 336 с., іл.

  3. Життєпис мовою листів [епістолярна спадщина Алли Горської] / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2013. – 518 с., іл

  4. Душа українського шістдесятництва [про Аллу Горську] / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2009. – 40 с., іл., нот.

  5. Алла! Алла! Алилуя!.. [про Аллу Горську] / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2007. – 80 с., іл.

  6. Людмила Огнєва. Міфи та легенди на стінах донецької школи №5 [про мозаїки художників-шістдесятників] / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2009. – 40 с., іл.

  7. https://sovietmosaicsinukraine.org/ua/artists/1

  8. https://hmarochos.kiev.ua/2017/05/26/chim-tsinna-mozayika-viter-nepodalik-vdng-yaku-zakrili-logotipom-restoranu/

  9. https://dt.ua/SOCIETY/smert_alli_gorskoyi.html