Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дербі в Кентуккі: занепад і мерзота. Гантер Томпсон

Стаття, з якої розпочалася гонзо-журналістика

Телефон у будинку Ворена Гінкла у Сан-Франциско задзеленчав близько третьої тридцять ранку у середу, 29 квітня 1970 року. Коли Гінкл підняв слухавку, він безпомильно впізнав голос Гантера С. Томпсона, який телефонував з Аспена, щоб заявити: «Чорт забирай, Scanlan’s висвітлюють Дербі. Це важливо».

Ідея, хоча й подана з чималим запізненням у часі (ледь не за 72 години до початку перегонів), була фантастичною1: відрядити Томпсона, який досі шукав власний голос у крос-культурній журналістиці, до його рідного Луїсвіллю описувати пиятики й дебоші на треку  Churchill Downs для журналу Scanlan’s, антиурядового (дехто називав його диверсійним) щомісячного часопису, де Гінкл був співвидавцем.

Гінкл погодився, забронював Томпсонові квитки, переказав гроші на витрати і заходився шукати художника, який би зробив ілюстрації до статті. Насправді, він хотів послати на подію фотографа, але посперечавшись із Томпсоном, натомість винайняв англійського ілюстратора Ральфа Стедмена2.

То виявився пам’ятний, історичний вікенд. А розпочався він, як розпочнеться більшість майбутніх Томпсонових пригод, із випивки у барі.

 


[1] Томпсон надихнувся цією ідеєю  кількома годинами раніше, коли він зі своєю дружиною Сенді гостювали ввечері у письменника і сценариста Джеймса Солтера (Downhill Racer) та його дружини. Коли Солтер дізнався, що Томпсон родом із Кентуккі, то поцікавився, чи не збирається той відвідати Дербі.

[2] За книгою Поля Перрі The Strange and Terrible Saga of Hunter S. Thompson,Томпсон спочатку порадив автора карикатур у Denver Post (майбутнього лауреата Пуліцерівської премії) Пета Оліфана, але виявилося, що Оліфан не може працювати позаштатно. Ральф Стедман в інтерв’ю Джонові Венмуру та Корі Сеймур Gonzo: The Life of Hunter Thompson переказав свою версію, що він думав, ніби Оліфан не може, бо «вже вирушив до Англії на з’їзд карикатуристів».


 

 

Дербі в Кентуккі: занепад і мерзота

Гантер Томпсон

Scanlan’s, червень 1970


 

Ласкаво просимо до міста Дербі

Я зійшов із літака десь опівночі і пройшов через злітну смугу до терміналу в тиші й темряві. Повітря було густе й гаряче, мов у розжареній лазні. Всередині люди обіймалися і тиснули одне одному руки…роззявлені посмішки, гигикання тут і там: «Господи Боже! Ти, старий чортяка! Радий тебе бачити, хлопче! Збіса радий…справді!»

У прохолодній лаунж-зоні я зустрів чоловіка з Г’юстона, який назвався якось там так,  «але зви мене просто Джімбо», і який теж приїхав потусити з усіма.

- Присягаюся, я готовий до всього! Геть усього! Так, що ти п’єш?

Я замовив собі «маргариту» з льодом, але він того чути не хотів.

- Нє…нє, яка це, бляха, випивка для Дербі в Кентуккі? Ти чого, чувак? – він вишкірився і моргнув до бармена. –Доведеться, бляха, навчити хлопця. Налий йому доброго віскі.

Я знизав плечима.

- ОК, подвійний «Старий Фітц» із льодом.

Джімбо схвально кивнув на це.

- Слухай сюди, - він поплескав мене по руці, щоб переконатися, - я знаю цей народ на Дербі, я сюди щороку їжджу і послухай одне, що я затямив – нізащо нікому не показуй, наче ти лох. Хоч не на людях. Бляха, вони тебе вмить розкрутять, дадуть по голові і обдеруть, бляха, до цента.

Я подякував йому і запхав «мальборо» до мундштука.

-  Слухай, - сказав він, - ти схожий на людину, яка має відношення до кінного бізнесу… я правий?

-  Ні, - відповів я, - я фотограф.

-  Та ну, - він із новою цікавістю подивився на мою пошарпану шкіряну валізу, - то це в тебе там фотоапарат? А на кого ти працюєш?

-  На Playboy, - відповів я.

Він засміявся:

- Бляха, круто! А що ти збираєшся знімати –  конячок на льоту? Ха! Тобі добряче попрацювати доведеться, коли будуть Kentucky Oaks. Це забіг для трьохліток, - він зареготав. – Бляха, так! А вони теж літають!

Я кивнув і промовчав, тільки втупився у нього на якусь мить, намагаючись видаватися зловісним.

-  Тут мають початися проблеми, - мовив я, - моє завдання – знімати заворушення.

-  Яке заворушення?

Я зволікав, колотячи лід у склянці.

- На треку. Удень Дербі. Чорні Пантери, - я глипнув на нього, - ти що, газет не читав?

Посмішка на його обличчі застигла.

- Ти про що, бляха, говориш?

- Ну-у, може, я не маю тобі казати, - знизав плечима я, - але ж, бляха, здається, кожен знає. Копи і Національна Гвардія вже шість тижнів напоготові. У них 20 000 солдатів чекають на сигнал у Форт Нокс. Вони застерігали нас - усю пресу та фотографів – щоб ми одягали шоломи та захисне спорядження, всякі бронежилети. Сказали, що очікують на стрілянину…

- Ні! – його руки майнули вгору і завмерли поміж нами, немов на захист йому від почутих слів, а потім він гупнув кулаком по шинквасові. – От сучі діти! Боже всемогутній! На Дербі в Кентуккі! – Він затрусив головою, - Ні! Ісусе! Так  паршиво, що аж не віриться! – Здавалося, що він гепне з барного стільця, а коли він підвів очі, вони були каламутними, - Чому? Чому тут? Невже вони нічого не шанують?

Я знову стенув плечима.

-  Це не лише Пантери. ФБР каже, що повні автобуси білих психів їдуть з усіх куточків країни, щоб змішатися з натовпом і атакувати з усіх боків одразу. Вони будуть одягнуті, як звичайні люди. Ну, знаєш – піджаки, краватки і все таке. Але як почнеться усе… ну, того копи й такі стурбовані.

Він на хвилину присів і здавався враженим і спантеличеним, не здатним перетравити всі ці жахливі новини. Потім він вигукнув:

-  О Господи! Заради Бога, що коїться в цій країні? Де від цього подітися?

-  Не тут, - сказав я, беручи свою валізу. – Дякую за випивку… і щасти!

Він ухопив мене за руку, наполягаючи, щоб я випив іще, але я сказав, що спізнююся до Прес-клубу і попхався геть, щоб виконати свою роль у цьому мерзенному спектаклі. У кіоску з пресою в аеропорту я вихопив Courier-Journal  і переглянув заголовки на першій шпальті: «Ніксон шле війська до Камбоджі…», «Після атаки Б-52, 20 000 солдатів просунулися на 20 миль…», «4000 американських солдатів стоять у повній бойовій готовності під Йєлем через посилення протестів Пантер». Унизу сторінки було фото Діани Крамп, яка невдовзі мала стати першою жінкою-жокеєм в історії Дербі в Кентуккі3. Фотограф відзняв її «зупинившись біля конюшні й пестячи свого коня Фантома». Решта видання була засмічена жахливими військовими новинами та розповідями про «студентські заворушення». Не було жодних згадок про акції протесту в невеликому університеті Огайо, званому Кент Стейт4.

Я подався до герцівської стійки забрати своє авто, але молодий кругловидий гіпі на касі сказав, що у них нічого немає.

- І ви ніде не знайдете, - запевнив він мене. – На період Дербі у нас усе розібрали за шість тижнів до початку.

Я пояснив, що мій агент забронював мені білий «крайслер» із відкидним верхом оце сьогодні опівдні, але він похитав головою.

-  Може, хтось скасує бронь. Де ви зупинилися?

Я знизав плечима:

-  А де тут техасці позаселялися? Я б хотів бути зі своїми.

Він зітхнув:

-  Друже мій, та ви в халепі. Місто напхане. Так завжди під час Дербі.

Я нахилився до нього ближче і сказав напівпошепки?

-  Слухай, я з Playboy. Не хочеш попрацювати?

Він відсахнувся:

-  Та ну! А що треба робити?

-  Нічого, - відповів я, - ти щойно втратив цю роботу.

Я підхопив валізу зі стійки і подався шукати таксі. Ця валіза для роботи була безцінною: на ній було безліч дорожніх наліпок -  Сан-Франциско, Лос-Анджелес, Нью-Йорк, Ліма, Рим, Бангкок, і так далі, але найпомітнішою була дуже офіціозна, пластикова картка з написом «Фотогр. журн. Playboy». Я купив її у якогось сутенера у Вейлі, Колорадо, і він мені розповів, як нею користуватися:

-  Ніколи не згадуй про Playboy доти, поки не переконаєшся, що вони вже побачили картку, - сказав він. – Потім, як переконаєшся, час завдати удару. Вони моментально випадають. Чарівна штука, кажу тобі. Реально чарівна.

Ну… може, й так. Щойно я нею скористався, щоб забити баки чудикові в барі, а тепер їдучи на таксі по місту, я почувався трохи соромно, що підірвав мозок тому нещасному педикові своїм вигаданим трешем. Але якого дідька? Будь-хто, хто тиняється по світу і кричить: «Альо, з Техасу!» заслуговує на все, що з ним станеться. І до того ж, він укотре приволік свою старосвітську дупу в самісінький епіцентр цієї обжерлої атавістичної тусні, я не міг це пояснити нічим, крім продажної «традиції». Напочатку нашої балачки Джімбо мені сказав, що не пропускав Дербі з 1954 року.

- Моя маленька леді більше сюди не їздить, - сказав він, - Вона об мене просто зуби точить, я мушу тут відриватися. А коли я кажу «відриватися» - то це відриватися! Я смічу довкола десятидоларовими папірцями так, наче вони вийшли з моди! Коні, віскі, жінки – бляха, у цьому місті є жінки, які за гроші зроблять, що завгодно.

А що? Добре мати гроші у ці непевні часи. Навіть Річард Ніксон до них ласий. Усього за кілька днів перед Дербі він сказав:

- Якби я мав хоч якісь гроші, то вклав би їх у фондовий ринок.

А ринок тим часом, неухильно продовжує сповзати.

 


[3] Крамп була верхи на Фантомі, який фінішував 15м із 17 коней у заїзді. Але для неї це був гарний день, у будь-якому разі. Будучи першою жінкою-учасницею Дербі,  вона виграла перший заїзд дня, шестифарлонгові перегони, верхи на коні на ім’я Right Sean.

[4] У тій п’ятничній газеті не могло бути жодних згадок про ці подіїі, оскільки перші демонстрації в кампусі відбулися точнісінько 1 травня 1970 року.


 

 

 

 

Чекаючи на Стедмена

Наступний день видався важким. До здачі матеріалу залишалося тридцять годин, а я досі не мав журналістського посвідчення і – за словами спортивного редактора з Louisville Courier-Journal – не мав жодної надії його здобути. А мені треба було два: одне для себе, інше – для Ральфа Стедмена, англійського ілюстратора, який прибув із Лондона, щоб зробити замальовки з Дербі5. Усе, що я про нього знав – то це, що він уперше приїздить до Штатів. І чим більше я про це міркував, тим більше воно мене лякало. Як він витримає огидний культурний шок, коли вилетить із Лондона, а приземлиться просто посеред п’яного збіговиська на Дербі в Кентуккі? І ніяк ти про це дізнаєшся. Залишалося сподіватися, що він прилетить хоч на день раніше і матиме час акліматизуватися. Скажімо, кілька годин мирної прогулянки по мальовничих Пирійних просторах* довкола Лексингтону? Я планував забрати його з аеропорту на великому Pontiac Ballbuster, орендованому в продавця зужитих авто на ім’я Полковник Квік, і вицупити хлопця до якоїсь затишної місцини, схожої на Англію.

Проблему з машиною вирішив Полковник Квік, а гроші (учетверо більші за звичайну ціну) допомогли здобути дві гімняні кімнатки на краю міста. Лишалася ще одна заковика – переконати заправил із Черчіль Даунз, що Scanlan’s – це настільки престижний спортивний журнал, аби здоровий глузд підштовхнув їх виділити нам дві найкращі картки акредитації преси. Це було не так легко. Мій перший дзвінок до офісу з питань преси зазнав нищівної поразки. Їхній працівник був шокований тим, що існують настільки дурні, щоб звертатися по акредитацію для преси за два дні до початку Дербі.

- Чорт, ну ви ж не серйозно? – сказав він, - Час минув два місяці тому, місця для преси всі вже зайняті, вільних кімнат теж немає… і що це, в дідька, за  Scanlan’s Monthly?

Я випустив болісний стогін.

- А хіба лондонський офіс вам не дзвонив? Вони відправили сюди свого художника, щоб робив ілюстрації. Стедмен. Думаю, він ірландець. Дуже відомий там. Я щойно з Узбережжя. З офісу у Сан-Франциско мені сказали, що для нас усе повирішували.

Схоже, він зацікавився, і навіть поспівчував, але нічого не міг зробити. Я йому ще нагородив якихось лестощів, і зрештою він запропонував компроміс: він нам дасть дві перепустки в зону клабгаузу.

- Це звучить трохи дивно, - сказав я, - Це неприйнятно. У нас має бути доступ до всього.  Усього тут. Видовище, люди, урочиста церемонія і власне перегони. Ви ж не думаєте, що ми сюди припхалися чортзна-звідки, щоб подивитися цю всю херню по телевізору? Так чи інак, ми дістанемося всередину. Навіть, якщо доведеться підкупити охорону, або застосувати до когось «Мейс». –(Я придбав собі балончик у міській аптеці за 5,98 $ і зненацька, просто серед телефонної розмови, збагнув огидні можливості його застосування на треку. «Замейсити» чергових біля вузьких воріт до святилища клабгаузу, хутенько прослизнути всередину і напшикати «Мейсом» у губернаторській ложі, якраз на початку перегонів. Або «замейсити» безпомічних п’янтеликів у туалеті клабгаузу,  задля їхнього ж добра…)

Станом на полудень п’ятниці я досі не мав акредитаційних карток і не знав, де шукати Стедмена. Звідки я знав – може, він передумав і повернувся до Лондона. Зрештою, я плюнув на пошуки Стедмена і намагання порозумітися з кимось з офісу з питань преси, і вирішив, що єдина моя надія роздобути акредитацію – це піти просто на трек, там знайти відповідального особисто і говорити з ним дуже швидко, з дивними інтонаціями, як людина, яка старанно контролює внутрішній сказ. По дорозі надвір я зупинився на готельній стійці розміняти гроші. Там, у безглуздих запізнілих роздумах, я поцікавився, раптом з якогось дива пан Стедмен зареєструвався.

Пані за стійкою мала десь за п’ятдесят і дуже специфічну зовнішність. Коли я назвав ім’я Стедмена, вона кивнула, дивлячись у свої записи, і відповіла низьким голосом:

- Не хвилюйтеся, заїхав.

Тоді вона сяйнула до мене широкою усмішкою:

- Так, авжеж. Пан Стедмен щойно подався на трек. Він ваш друг?

Я похитав головою.

- Я маю з ним працювати, але навіть не знаю, який він ззовні. А тепер, мені в дідька, треба його знайти в тому юрмиську на трекові.

Вона хихикнула:

- Із цим у вас проблем не буде. Того чоловіка ви знайдете в будь-якому натовпі.

- Чому? – запитав я. – Що з ним не так? Який він на вигляд?

- Ну-у… - усміхаючись продовжила вона, - я давно не бачила настільки кумедного чоловіка. У нього … е … оці зарослі кругом на обличчі. Та взагалі по всій голові. - Вона кивнула. – Ви його впізнаєте, коли побачите, не переймайтеся.

Пресвятий Боже, подумав я. Гайки акредитації. Я вже уявив, як патлатий з усіх боків знервований чудило виникає весь такий притрушений у прес-офісі і хоче акредитаційний пакет для Scanlan’s. А … якого дідька? Ми завжди можемо закинутися кислотою і пролазити весь день кругом по території з ескізником, істерично регочучи з місцевих і цмулячи м’ятний джулеп, щоб копи нічого не запідозрили. Може, навіть, підзаробити: поставити мольберт із великим написом «Іноземний художник намалює ваш портрет за 10$. Зараз!»

 


[5]Редакцією Scanlan у Нью-Йорку тоді був Дональд Ґоддард, який натрапив на Стедменову книжку Still Life with Raspberry  по дорозі до Англії і показав її арт-директорові Scanlan Джей Сі Суаресу, який викликав Стедмена і втягнув його у всю цю історію.

* Bluegrass country – Пирійні (Пирієві) простори – натяк на іронічне прізвисько штату Кентуккі - Bluegrass State – «Пирійний штат», тобто порослий пирієм (Bluegrass) – прим. пер.


 

 

 

 Велика вулична божевільня

Я обрав найкоротший шлях до треку і їхав дуже швидко, перескакуючи у потворній машині з ряду в ряд,  тримаючи банку пива у руці, з такою плутаниною думок, що ледь не врізався у «фольксваген» із монашками, намірившись проскочити у правий поворот. Є крихітний шанс, думав я, що можна перехопити цього бридкого британця до того, як він піде реєструватися.

Але поки я дістався до ложі преси, Стедмен уже був там – бородатий молодий англієць у твідовому піджаку й сонячних окулярах HAF6. У ньому не було нічого аж дуже дивного. Ніяких вен на обличчі, чи кошлатості, чи бородавок. Я переказав йому опис жінки з мотелю, і він, схоже, трохи загруз.

- Хай то вас не хвилює, - сказав я. – просто наступні кілька днів майте на увазі, що ми в Луїсвіллі, Кентуккі. Не у Лондоні. Навіть не у Нью-Йорку. Це чудне місце. Вам пощастило, що та розумово неповноцінна з мотелю не вихопила з-під прилавку пістолет і не прострелила у вас доброї дірки, - я  зареготав, а він здавався стурбованим7.

- Просто прикиньтеся, наче відвідуєте велику вуличну божевільню, - казав я, - якщо мешканці почнуть втрачати контроль, ми їх замочимо «Мейсом». – я показав йому балончик із «Хімікатами Біллі», гамуючи порив випустити струмінь через усю кімнату на чувака зі щурячим писком, який старанно щось друкував у секції Associated Press. Ми стояли в барі, потягуючи скотч від організаторів і вітали одне одного з тим, що зненацька, позапланово нам пощастило дістати два місця з чудовою акредитацією. Пані за стійкою була з ним дуже приязна, розповів англієць:

- Я лиш назвав їй своє ім’я – і вона мені дала все, що потрібно.

По обіді ми все тримали під контролем. Місця з виглядом на фінішну пряму, кольорове ТБ і вільний доступ до бару у прес-зоні і набір пропусків, які давали нам доступ будь-куди: хоч на дах клабгаузу, хоч до жокейської кімнати. Єдине, чого нам бракувало - це був необмежений доступ до серця клабгаузу –  секції «F&G” і я відчував, що нам це потрібно, щоб … подивитися на дію віскі на губернаторських прихвостнів, які саме там тусувалися. Губернатор теж мав бути в ложі «G», Баррі Голдвотер – так само, а ми мали сидіти там і сьорбати джулепи, насолоджуючись атмосферою та особливими вібраціями Дербі.

Бари і їдальні теж були розташовані у «F&G», клабгаузні бари у день перегонів – це особливе видовище. Поряд із політиканами, світськими красунями і місцевими акулами бізнесу кожен придурок, який мав хоч що-небудь в радіусі 500 миль довкола Луїсвілля, мусив тут засвітитися: налиґатись і злити жменю баксів, а загалом – показати, чого він вартий. Бар «Паддок», либонь, найкраще місце на треку, щоб поспостерігати за обличчями. Ніхто не здогадується, що його роздивляються, тому вони всі й тут. Дехто проводить більшу частину часу в «Паддоку». Тут можна присісти за одним із дерев’яних столиків, умоститися в зручному кріслі і дивитися, як стрибають то вниз, то вгору ставки на великій дошці тоталізатора за вікном. Чорні офіціанти у білих формах сновигають у натовпі з тацями, повними напоїв, поки експерти міркують над формулярами вгадуючи щасливі номери для ставок або вишукуючи імена з потрібним звучанням. Натовп сновигає по коридору до кас тоталізатора і назад. Нарешті час прийому ставок завершується і натовп іде назовні, як люди, що повертаються до своїх лож.

Зрозуміло, що ми мали знайти спосіб провести завтра у клабгаузі якомога більше часу. Але «мандрівні» акредитаційні картки дозволяли перебувати у секції F&G усього 30 хвилин, імовірно, щоб звичайний журналіст устиг забігти, зробити кілька квапливих фото чи інтерв’ю, але щоб такі «літуни», як ми зі Стедменом, не могли весь день тусуватися в клабгаузі, приставати до панства й обшастати одну-дві старих торби, кружляючи по ложах.  Або «замейсити» губернатора. У п’ятницю обмеження в часі не було проблемою, але в день Дербі за мандрівною пресою мали суворо наглядати. А оскільки дорога до «Паддоку» займає 10 хвилин, і назад – 10, то на серйозні спостереження за людьми там лишається обмаль часу. На відміну від решти журналістів нам було по барабану, що там робиться на трекові. Ми приїхали подивитися на справжній бал монстрів.

 


[6] Одного разу у кімнаті для преси я пив пиво, - згадує Стедмен, - раптом я повернувся назад і цей високий чоловік мовив: «Привіт, я Гантер С. Томпсон, мені сказали шукати кошлатого чудика з низкою бородавок. Сказали, що ви чудний – але не настільки». «Вибачте, - відповів я, - я з Англії, і я не…» Але Гантер мовив: «Я стібуся, не зважайте, бачу, ви п’єте. Не хочете взяти ще одне пиво і присісти на пару хвилин обговорити справи? Це дивне завдання, я додому повернувся, а почуваюся тут по-чудному».

[7] За словами Стедмена, вони з Томпсоном були різні, «як сир і крейда», але ґтомпсонів біограф Поль Перрі зазначав: «обоє мали спільний досвід буття інакодумцем, який хоче зробити матеріал, чудернацькіший, ніж більшість видавців готові були купити».


 

Вигляд із голови Томпсона

Пізніше, у п’ятницю ввечері, ми вийшли на балкон ложі преси і я спробував пояснити різницю між тим, що ми бачимо, і тим, що тут буде завтра. Я відвідував Дербі вперше за 10 років, але до того жив у Луїсвіллі і щороку мусив це бачити. Тепер, дивлячись униз із ложі преси, я вказав на великий зелений луг у центрі треку.

- Оте все місце, - сказав я, - буде заповнене людьми, тисяч зо п’ятдесят, більшість із них – п’яні в зюзю. Це фантастичне видовище – тисячі людей непритомніють, кричать, паруються, топчуть одне одного і б’ються потрощеними пляшкам з-під віскі. Ми там трохи проведемо часу, назовні, але походити буде важко – забагато тіл.

- А там безпечно? Ми взагалі повернемося?

- Авжеж, - відказав я, - тільки треба бути обережними, щоб не наступити на чийсь живіт і не встрягнути у бійку.  – Я знизав плечима. – Чорт, на підлозі клабгаузу буде просто під нами буде таке ж саме творитися, як і надворі. Тисячі очманілих пияків будуть спотикатися і лютішати по мірі того, як програватимуть гроші. Десь до після полудня вони будуть цмулити у дві горлянки м’ятний джулеп, а у перервах між заїздами бігатимуть блювати. У всьому приміщенні буде напхано тілами, котрі стоятимуть пліч-о-пліч. Не протовпишся. У проходах буде слизько від блювотиння, люди будуть падати і хапатимуть за ноги, щоб на них не наступили. П’яні будуть сцятися у штани перед касами. Впускатимуть жменями гроші і битимуться за те, щоб нахились і повизбирувати.

Він мав такий знервований вигляд, що я зареготав.

- Я просто жартую, - сказав я, - не хвилюйся. При першому натяку на проблеми, я буду «мейсити» всіх, до кого дістану.

Він зробив кілька добрих скетчів, але ми не побачили облич того особливого типу, який, за моїм відчуттям, був нам потрібен насамперед. Я тисячі разів бачив такі обличчя на кожному з відвіданих Дербі. Я бачив їх подумки, наче маску залитого віскарем панства – претензійна суміш випивки, провалених мрій й остаточної кризи особистості як неминучого наслідку надто частого близькоспорідненого схрещування у замкненій, недорозвиненій культурі. Одне з ключових правил у розведенні собак, коней чи інших чистих порід каже, що близькоспоріднене схрещування зміцнює як сильні, так і слабкі сторони родоводу. Наприклад, у конярстві дуже ризиково схрещувати двох прудких коней із невеликим норовом. Потомство буде і дуже швидким, і дуже норовистим. Тож хитрість чистокровного розведення полягає у тому, щоб плекати добрі риси і позбуватися поганих. Однак людське схрещування не так мудро контролюють, особливо у тісному південному суспільстві, де близькоспоріднені стосунки – не тільки модно і припустимо, але й зручніше (для батьків), ніж давати нащадкам можливість самим обирати пару на власний смак і розсуд. («Бляха, ти чув про Смітову дочку? Вона схибнулася у Бостоні і вийшла заміж за негра!»).

- Тож обличчя, яке я шукав у Черчілль Даунс у ті вихідні, було в моїй уяві символом усієї приреченої атавістичної культури, яка робить Дербі в Кентуккі отаким, як є.

По дорозі до мотелю після п’ятничних перегонів я попередив Стедмена про деякі проблеми, з якими ми зіткнемося. Оскільки ніхто з нас не брав жодних нелегальних речовин, ми мали триматися на бухлі.

- Майте на увазі, - сказав я, - що практично кожен, із ким ви заговорите, буде п’яний. Люди можуть здаватися на перший погляд дуже милими, а потім зненацька накинутися на вас без жодної причини.

Він кивнув, дивлячись прямо перед собою. Схоже, він трохи заціпенів, тож я вирішив його підбадьорити і запросив повечеряти до свого брата.

- Якого Мейса?

Повернувшись до мотелю, ми погомоніли трохи про Америку, Південь, Англію і просто розслабилися перед вечерею. У той час ніхто з нас не думав, що це виявиться наша остання нормальна розмова. Від того моменту вікенд перетворився на злісний п’яний кошмар. Нас обох просто порвало. Головною проблемою було моє луїсвілльське походження, яке природним чином вело до зустрічей зі старими друзями, родичами, і т.д., багато з яких потихеньку руйнувалися, божеволіли, розлучалися, гибіли під тягарем жахливих боргів або приходили до тями після нещасних випадків. Просто посеред усього цього Дербі-жахіття, одного з членів моєї родини мали госпіталізувати. 8 Це додало добрячої напруги ситуації, відтак бідолаха Стедмен не мав вибору, крім як проживати це все, приймаючи шок за шоком.

Іншою проблемою була його звичка малювати з людей, яких він зустрічав через мене, в різних ситуаціях, скетчі і показувати їм. Я декілька разів застерігав його показувати свої недолугі витвори оригіналам, але він із якихось викривлених причин це продовжував. А відтак ледь не кожен, хто бачив чи бодай чув про його роботу, зустрічав його з острахом і ненавистю9. Він того не розумів.

- Це ж лише такий жарт, - правив своєї він, - Чому? В Англії це цілком нормально. Люди не ображаються. Вони розуміють, що я просто зображаю якусь їх частинку.

- На хрін ту Англію, - сказав я, - Тут Центральна Америка. Ці люди вважають ваші дії грубою, жовчною образою. Подивіться, що вийшло минулої ночі. Я думав, мій брат збирається проломити вам голову.

Стедмен сумно похитав головою.

- Але він мені сподобався. Він мене вразив своєю прямотою і відкритістю.

- Слухайте, Ральф, - сказав я, - Давайте не будемо одне з одного приколюватися. Ви йому дали жахливий малюнок. Там було обличчя, як у монстра. Це дуже погано подіяло на його нерви. – Я знизав плечима, - Якого дідька, по-вашому, ми так швидко пішли з ресторану?

- Я думав, це через «Мейса», - відказав він.

- Якого «Мейса»?

Він вишкірився:

- Того, яким ви пшикнули на метрдотеля, чи ви забули10?

- Бляха, та то була фігня, - сказав я, - я по ньому не влучив… і ми все одно збиралися йти.

- Але те все потрапило на нас, - мовив він, - уся кімната була повна того бісового газу. Ваш брат чхав, а його дружина плакала. Мені очі боліли ще дві години. Я не міг малювати, коли ми повернулися до мотелю.

- Справді, - сказав я, - А вона хапанула, так?

- Вона була розлючена, - відповів він.

- Еге…ну, ОК… будемо вважати, що ми все напартачили порівну, – сказав я, - Але відтепер і надалі давайте намагатися бути обережними: коли ми серед людей, то вам кортить їх малювати, а мені – пшикати «Мейсом». Спробуємо просто розслабитися і випити.

- Гаразд, - мовив він, - будемо, як місцеві.

 


[8] Це була Томпсонова мати, яку вони зі Стедменом відвідали в останній день свого перебування. «Думаю, її ненадовго поклали до лікарні, бо вона забагато пила», - розповідав Стедмен Веннерові та Сеймуру. – «Я зустрівся з нею і вона сказала: «Якого дідька, ні! Я думаю про його пияцтво більше, ніж про своє». Думаю, це стосувалося їх обох. Я не намагаюся очорнити її, як на мене, вона прекрасна жахлива леді, але Гантер вважає саме так».

[9] У книзі  Gonzo Republic: Hunter S. Thompson’s America Вільям Стефенсон зазначає, що Томпсон уперше використав фразу «страх і ненависть» у бентежному листі, написаному в день убивства Кеннеді.

[10]«Він напшикав «Мейсом» у ресторані! – наполягав Стедмен, - Це був жахливий вчинок. Я про те, що на нас теж потрапило. Усе те дідькове місце було напшикане… Тоді я вперше зрозумів: о, Боже, це не нормальна людина! Це хтось, хто діє з параноїдальним жаром».


 

 

 

 

Ранок Дербі

Уранці в суботу, в день Великого Заїзду, ми снідали у пластмасово-гамбургерному палаці під назвою «Стервове село». Наші номери були саме через дорогу у бридкому мотелику Horn Suburban Hotel. У них була своя їдальня, але там готували так погано, що ми вже не могли терпіти. Офіціантки мали такий вигляд, наче їм ноги поперебивано і вони через те страждають, ходять довкола геть повільно, стогнучи та проклинаючи «чорних» на кухні.

Стедменові подобалося «Стервове село», бо там була риба і чіпси. Я віддавав перевагу «французьким тостам», зі справжнього млинцевого тіста, просмаженим до хрусткого і порізаним спеціальним ножем, наче тости.

Крім випивки і нестачі сну, нашою єдиною дійсно проблемою було – як дістатися до клабгаузу. Зрештою ми вирішили радше піти і просто поцупити дві перепустки, ніж пропустити таке дійство. Це було останнє узгоджене рішення, яке ми ухвалили впродовж наступних 48 годин. Від тієї миті – ледь не з того моменту, як ми вирушили на трек – ми втратили весь контроль над подіями і провели решту часу просто бовтаючись у морі п’яного жахіття. Мої нотатки та спогади про день Дербі – це якась суцільна мішанина.

Але зараз, дивлячись на великий червоний записник, якого я проніс через те все, я можу більш-менш пригадати події. Записник трохи зім’ятий і пошарпаний, деякі сторінки вирвано, інші – пошморгані і заляпані чимось, схожим на віскі, але вкупі зі спорадичними згадками, вони розповідають історію. Приблизно таку:

 

Нерозшифрваний день Дербі – І

Стедмен зажурився пожежею

Дощило всю ніч аж до ранку. Ніякого спання. Боже, куди ми йдемо – у кошмарну грязюку і сказ. … П’яні в багнюці. Тонуть, б’ються за прихисток… Але ні. До обіду сонце припікало, чудовий день, навіть не мокро.

Стедмен журиться стосовно пожежі. Хтось йому розказав, що клабгауз два роки тому зайнявся. А чи не трапиться таке знову? Жах. Паска у ложі преси. Голокост. Сто тисяч людей б’ються за вихід. П’яниці верещать у полум’ї та грязюці, ошаленілі коні гасають по волі. Усе в диму і нічого не видно. Трибуни гинуть у полум’ї з нами на даху. Бідний Ральф ледь не сказився. Тяжко бухаємо Нaig.

Їдем на трек у таксі, щоб уникнути тих жахливих парковок перед будиночками мешканців, по 25 $ за місце. Беззубий старий стоїть на вулиці з великим написом «Парковка» і запускає машини у двір: «Все нормально, хлопче, по фігу ті тюльпани». У нього на голові патли дибом, як комиші.

По узбіччях повно людей, які йдуть туди ж саме, що і ми – в напрямку Черчілль Даунз. Діти тягають прохолодні напої та пледи, дівчата-підлітки у куцих рожевих шортиках, багато чорних…чорні чуваки у білих фетрових капелюхах зі стрічками з леопардової шкіри, копи розрулюють автомобільний рух.

Натовп згущується у кварталах поблизу треку, рухаємося дуже повільно, дуже жарко. По дорозі до ліфта у ложу преси, уже в клабгаузі зустрічаємо шеренгу содат із білими палицями. Десь зо два взводи, у шоломах. Чоловік, якйи іде за нами каже, що чекають на губернатора і його почет. Стедмен поглядає на них нервово.

- Навіщо їм дрючки?

- «Чорні пантери», - кажу я. І пригадую старого доброго «Джімбо» в аеропорту і прикидаю, про що він думає просто зараз. Певно, дуже нервує, місце повне копів і солдатів. Нас протискає у натовпі через багато воріт, проминаємо паддок, де жокеї виводять коней на променад перед заїздом, щоб експерти могли їх добре роздивитися. Сьогодні на кону п’ять мільйонів доларів. Багато хто виграє, багато хто програє. Якого дідька. Вхід для преси заблокований охочими потрапити всередину, які кричать на охоронців, розмахуючи дивними бейджами: Chicago Sporting Times, Pittsburgh Police Athletic League … їх усіх завертають.

- Гайда, хлопці, дайте пройти реальній пресі.

Ми проштурлюємося через натовп до ліфта і хутенько піднімаємося до бару. Чом би й ні? Гайда. Сьогодні дуже спекотно, кепсько почуваюся у цьому гнилому кліматі. У ложі преси прохолодно і свіже повітря, повно місця, щоб пройтися і місця на балконі, щоб роздивлятися перегони і натовп унизу. Ми взяли формуляри з учасниками для ставок і повернулися назовні. 

 

Нерозшифрований Д-день II

Клабгауз/бар Паддок

Червонясті пики з фірмовими південними набряками, старий стиль Плюща, смугасті піджаки і комірці на ґудзиках. «Розквіт старої немочі» (слова Стедмена)… рано вигорілі, чи може, просто так не зотлілі. Мао енергії в їхніх обличчях, мало цікавості. Страждають мовчки, після тридцяти не знають, куди себе подіти, крім як жити тихенько і бавити дітей. Хай молоді тішаться життям, поки можуть. Чому ні? Стара з косою рано приходить до цієї ліги … демони на газоні вночі верещать поряд із маленьким металевим негром у жокейському вбранні. Може, це він і верещить. Тяжкі напади білої гарячки і забагато ниття у бридж-клубі. Обвали на фондовому ринку. О Боже, дитя розгепало нову машину, обгорнувши її довкола кам’яного стовпа на виїзді на дорогу. Нога зламана? Око косує? Пошліть його до Йєлю, там усе лікують.

Йєль? Бачили сьогоднішні газети? Осада в Нью-Гевені. Йєль кишить «чорними пантерами»… кажу вам, полковнику, світ збожеволів, поїхав. І нащо мені сказали, що та клята жінка буде сьогодні жокеєм на Дербі.

Я залишив Стедмена малювати скетчі у барі «Паддок» і пішов зробити ставки на шостий заїзд. Коли я повернувся, він пильно розглядав групу молодиків довкола столика  неподалік.

- Боже, погляньте на розпад у рисах їхніх облич, - прошепотів він. – Погляньте на божевілля, на страх, на жадобу.

Я подивився і швидко повернувся спиною до столика, який він малював. Обличчя, яке він вибрав для зображення, було лицем мого давнього друга, у старі добрі дні - шкільної зірки футболу з блискучим червоним «Шевроле кабріолет» і дуже спритними руками, кажуть, він хвацько розстібав ліфчики. Його прозивали «Котом».

Але тепер, через дванадцять років, я б його не впізнав деінде, крім як тут, де сподівався його побачити – у барі «Паддок» в день Дербі… масно примружені оченята, сутенерська посмішка, синій шовковий костюм і друзі, схожі на злодійкуватих касирів за випивкою…

Стедмен хотів побачити полковників із Кентуккі, але не був певен, які вони ззовні. Я порадив йому сходити до чоловічого туалету в клабгаузі й пошукати там чоловіків у білих лляних костюмах, які блюють у пісуари.

- У них зазвичай коричневі плями від віскі на одязі, - сказав я – але дивися на черевики, це точна підказка. Більшість із них уникають блювати на одяг, але мимо черевиків вони не промахуються.

У ложі по сусідству з нашою сидів полковник Анна Фрідман Голдман, Голова і хранитель великої печатки почесного товариства офіцерів Кентуккі. Не всі з 76 мільйонів кентуккських офіцерів прибули на Дербі цього року, але багато хто тримався хвацько і за кілька днів перед Дербі вони збиралися на щорічний обід у готелі Seelbach.

Сьогоднішній вирішальний заїзд Дербі було заплановано надвечір, і поки не настав цей чарівний час, я переконав Стедмена, що нам треба побути хоч трохи назовні, у киплячому морі людей між треком і клабгаузом. Він, схоже, трохи нервував через це, але оскільки поки нічого з тих жахіть, про які я його попереджав, не відбувалася – ані расові заворушення, ні пожежі, ні жахливі п’яні бійки – він знизав плечима і мовив:

- Гаразд, ходімо.

Щоб туди дістатися, ми пройшли багато воріт, за кожним із них переходячи на нижчий статус, потім пройшли тунелем попід треком. На виході з тунелю на нас чекав культурний шок, який потребував часу, щоб прийти до тями.

- Боже всемогутній, - промурмотів Стедмен, - це ж … Боже!

Він ринувся уперед зі своєю тендітною камерою, переступаючи тіла, а я ішов слідом і намагався нотувати.

 

 

Нерозшифрований Д-день ІІІ

У полях

Всеохопний хаос, нема змоги побачити заїзд … нікого не хвилює. Величезні черги до касових віконець, а тоді стають дивитися номери переможців на великому табло, наче гігантську лотерею.

Старі негри сперечаються про ставки: «Стривай, дай-но я…» (закидає пінту віскі, тримаючи у жмені доларові банкноти); дівчина сидить на хлопчині верхи, на футболці напис: «Вкрадено з тюрми Форт Лодердейл». Тисячі підлітків хором співають, десяток солдатів охороняють американський прапор, а товстий п’янтило у синій футболці (80 розмір) кружляє довкола них із пивом.

Тут не продають випивку, надто небезпечно… туалетів теж немає. Пляжні качки… Вудсток… багато копів із піднятими палицями, але без ознак заворушень. Звіддалік, через трек клабгауз, здається листівкою з Дербі в Кентуккі.

 

Нерозшифрований Д-день IV

Мій старий дім Кентуккі

Ми повернулися до клабгаузу подивитися на вирішальний заїзд. Коли натовп стояв обличчям до прапора і співав « Мій старий дім Кентуккі», Стедмен повернувся до натовпу і шалено малював. Десь у ложах голос верещав:

- Ану повернися, волохатий придурок!

Власне заїзд тривав дві хвилини, і навіть із наших крутих місць і з 12-кратними лінзами все одно не біло змоги роздивитися, що там відбувається насправді. Пізніше, повернувшись назад у ложу преси, ми роздивилися по телевізору,що там творилося з нашими кіньми. Голі Ленд, яку вибрав Ральф, спіткнулася і скинула жокея на фінальному закруті. Моя Сайлент Скрін ішла попереду, але поступилася за п’ять ярдів до фінішу. Переможцем став жеребець на ім’я Даст Коммандер із рахунком 16 до 1.

За лічені миті після завершення заїзду натовп рвонув до виходів, поспішаючи займати автобуси і таксі. Наступного дня Courier описував безліч насильства на парковці, люди билися і топталися, обчищалися кишені, губилися діти, трощилися пляшки. Але ми це все пропустили, бо пішли до ложі преси трохи випити після перегонів. До того часу ми обоє вже наполовину збожеволіли від надміру віскі, спеки, культурного шоку, нестачі сну і загального морального розпаду. Ми протинялися по ложі преси до показу інтерв’ю з власником коня-переможця, дженджуристим маленьким чоловічком на ім’я Леманн, який сказав, що вранці прилетів до Луїсвіллю з Непалу, де «придбав собі добрячого тигра»11. Спортивні журналісти промурмотіли вітання, а офіціант наповнив йому келиха Чівас Регалом. Чоловічок щойно виграв $127 000 з конем, якого купив два роки тому за $6500. Займався, за його словами, «далекими надходженнями», але «щойно залишив справи», як він додав із широченною посмішкою.

Решта дня минула у неясному божевіллі. Решта ночі також. І весь наступний день і ніч – так само. Відбувалися такі жахливі речі, що я не можу примусити себе навіть думати про це зараз, тим паче – описувати. Стедмен був радий забратися з Луїсвіллю без серйозних ушкоджень, а я радий був узагалі забратися. Один із найчіткіших спогадів того часу: Ральфа атакує один із моїх давніх друзів у більярдній клубу Пенденніс12, у передмісті Луїсвіллю, у суботу ввечері. Той чоловік роздер на собі сорочку до пояса, перш, ніж зрозумів, що Ральф нічого не має до його жінки. Обійшлося без ударів, але емоційний ефект був неабиякий.  Тоді, як жахіття на закуску, Стедмен вирішив залагодити справу і пустив у хід своє малювання – невеличкий скетч тієї дівчини, у залицяннях до якої його звинувачували. З Пенденнісом для нас було вже все.

 


[11] У випуску Sports Illustrated того тижня Вітні Тавер розповідає історію, яка чудово передає суть усього сказаного пресою: « Роберт Е. Леманн, народжений 49 років тому у Фремонті, Огайо, скромний чоловік тендітної статури, який настільки вірить у чари фортуни та забобони, що його зухвалі слова звучать мило і чарівно: «Для мене це подвійний здобуток – застрелити рекордно великого тигра і виграти Дербі в Кентуккі». Упродовж 9 днів до минулого вечора Леманн, керівник компанії з далеких надходжень здобув це абсолютно неймовірне подвійне тигро-Дербі».

[12] Приватний чоловічий клуб, заснований 1881 року, і міфологізований через те, що став, принаймні у перші десятиліття, колискою коктейлю Old Fashioned, вигаданого одним із тамтешніх барменів.


 


Забираємося з міста

Десь близько 10:30 у понеділок мене розбудило шкрябання у двері. Я вибрався з ліжка і відслонив штору якраз настільки, щоб побачити там Стедмена:

- Якого хера ти хочеш? – прокричав я.

- Як щодо сніданку? – відповів він.

Я остаточно  виліз із ліжка, і спробував відчинити двері, але вони були забрані на ланцюжок і зачинилися знову. Я не міг впоратися з ланцюжком! Він не виймався з гнізда, тож я видер його зі стіни разом і заразом розчахнув двері. Ральф і не моргнув.

- Не пощастило, – промурмотів він.

Я ледве бачив його. Очі у мене запухли і майже не відкривалися, а раптове сонячне світло за дверима різонуло, приголомшило і зробило мене безпорадним, як хворий кріт. Стедмен щось бурмотів про нездужання і головний біль. Я повернувся до ліжка і спробував сфокусуватися на ньому, поки він ходив по кімнаті, часом дуже бентежно, нарешті побачив ящик пива і кинувся, наче по 45-й «кольт».

- Господи, - сказав я, - ти виходиш із-під контролю.

Він кивнув і зірвав кришечку, роблячи довгий ковток.

- Знаєш, це справді жахливо, - нарешті сказав він, - я маю звідси вшитися… - він нервово потрусив головою, - літак стартує о 3:30, але я не знаю, чи зможу на нього сісти.

Я ледве чув його. Очі нарешті розплющилися достатньо, щоб  сфокусуватися на дзеркалі на протилежній стіні кімнати і мене вразив когнітивний дисонанс. Спантеличений, на якусь мить я подумав, що Ральф когось із собою привів – модель того особливого обличчя, яке ми так шукали.  Господи, це була набрякла, змордована пиятикою вимучена карикатура… наче жахлива мультиплікаційна версія старого фото з якогось родинного альбому, яким пишалася матір. Це було обличчя, яке ми шукали – і звісно, воно було моє. Кошмар, кошмар…

-Може, я ще трохи посплю, - сказав я, - чого б тобі не перейти у «Стервове село» і не з’їсти якоїсь дохлої риби або чіпсів? А тоді десь в обід повертайся до мене. Я надто близький до смерті, щоб переходити вулицю в цю годину.

Він похитав головою:

- Ні…ні… думаю, що я піднімуся назад нагору і попрацюю трохи з малюнками.

Він нахилився, щоб прихопити ще дві банки з ящика.

- Я пробував працювати раніше, - мовив він, - але руки досі тремтять… Ж-жах-хиво, ж-жах-хиво…

- Тобі треба перестати пити, - озвався я.

Він кивнув:

- Я знаю. Це не добре, взагалі недобре. Але з деяких причин, я думаю, це мені дає полегшення…

- Ненадовго, - відповів я. – Імовірно, ти спіймаєш напад істеричної білої гарячки цієї ночі, можливо, саме коли вийдеш зі свого літака в аеропорту Кеннеді. Тебе спакують у гамівну сорочку і посадять у казенний дім, а там там будуть тверезити кийками по нирках, поки не отямишся.

Він знизав плечима і побрів геть, причинивши за собою двері. Я повернувся назад у ліжко десь на годину , а пізніше, після щоденної вилазки по грейпфрутовий сік до супермаркету Найт Оул Фуд, ми востаннє пообідали в «Стервовому селі» тістом із м’ясною начинкою, смаженими у густому смальці.

На той час Ральф уже не запитував каву, а просив одразу побільше води.

- Це у них єдина річ, яку може вживати людина, - пояснив він.

Далі ми десь іще годину вбивали час перед його літаком, розклали на столі малюнки і міркували над ними, намагаючись розгледіти, чи зміг він передати атмосферу дійства…але ми не могли налаштувати мозок. У нього руки тремтіли так, що не міг втримати папір, а у мене зір був такий затуманений, що я заледве розбирав, що там понамальовувано.

- Херня, - сказав я, - ми обоє маємо гірший вигляд, ніж будь-що намальоване тут.

Він засміявся:

- Знаєш, ми сюди приїхали, щоб подивитися на людей, які втрачають тяму і оббльовуються, і все таке…а тепер, знаєш, що? Це ми…

Величезний Pontiac Ballbuster прошивав дорожній рух по автостраді. Журналіст вів авто, не звертаючи уваги на пасажира, який роздягнувся ледь не догола, тримаючи одяг за вікном і сподіваючись вивітрити запах «Мейсу». Його очі червоні, а лице і груди мокрі від пива, яким він намагався змити з себе бридкі хімікалії. Спереду його вовняні штани мокрі від блювотиння, його тіло здригалося від кашлю і диких схлипувань. Журналіст таранив затори своїм великим авто і зупинився на потрібному місці перед терміналом, а тоді вибрався, щоб розчахнути пасажирські дверцята і з гарчанням витягти назовні англійця:

- Вилазь, ти, гандон штопаний! Свинойоб! (Божевільний сміх) Якби я не був такий дохлий, то трахав би тебе всю дорогу до Боулінг Грін, ти, чужиняцьке уйобисько гівняне. Мейс для тебе надто гарно…Обійдемося в Кентуккі без таких, як ти!

 


 

Спогади Ворена Гінкла про наслідки тієї поїздки до Луїсвіллю кажуть, що за кілька днів («як тільки зміг ходити») Томпсон вилетів у Мангеттен, «де ми зачинили його на п’ять днів у номер готелю Ройялтон, якраз на 44 вулиці, біля офісу  Scanlan’s у колишній бальній залі над ірландським пабом за квартал до Таймс Сквер.

«Історія далась мені нелегко13, довелося лежати у ванній того жахливого готелю, - казав Томпсон. – я мав усе, що захочу, крім можливості вийти. Написавши за три дні не більше двох сторінок, відчуваєш, як цей синдром виснаження/депресії міцнішає і справді накриває тебе. Усі ці кур’єри-хлопчики і кур’єри-дівчатка і всі ці люди, які щогодини приходять подивитися, що я зробив, і весь цей тиск, усе це разом починає у тиші діяти, наче свисток на собаку. Ти його не чуєш, а воно всюди.

Зв’язківцем між офісом Scanlan’s і готельним номером Томпсона був Гарві Коен, кур’єр із журналу, який, за словами Гінкла, «постачав Томпсонові сигарети, Гайнекен і Чівас. Коли написання уповільнювалося, Гарві тягнув час і виривав аркуші з Гантерового записника», щоб передати нагору до редакції, де їх читав Дональд Годдард14 і пересилав факсом Гінклові у Сан-Франциско.

За остаточну версію відповідав Гінкл, який пригадує, як сидів у одному з червоних наметів вельмишановного кафе Тоска на вулиці Коламбус у Сан-Франциско і «то збирав, то розбирав текст, радше «лего», ніж «скраббл». Редагування Гантера нагадувало процес складання пазла, частинки якого розсипані по всій кімнаті, які треаб зіьрати назад докупи і знайти у них сен, але без підказки у вигляді картинки на коробці». Після того, як загнаний дедлайнами Томпсон нарешті зібрав докупи свої нотатки у Ройялтоні, він сидів там нещасний і переконаний, що «коли це вийде, я отримаю гігантських люлів від купи народу15».

Натомість, матеріал, супроводжуваний чарівно гротескними  малнками Стедмена (і з підписом: «Створено під тиском Гантера С. Томпсона»), отримав захоплені відгуки. Білл Кардозо, редактор Boston Globe Sunday Magazine, написав Томпсонові і сказав йому: «забудьте те все лайно, що ви писали досі, це чисте Ґонзо. Якщо це старт – продовжуйте рухатися». Це було перше використання слова «Ґонзо» для опису Томпсонових текстів, але воно прижилося і щодо багатьох інших його творів, адже сподобалося самому Томпсонові.

Томпсонів біограф Вільям МакКін зазначав, що через легендарний статус цієї історії та невеликий обіг  Scanlan’s, оповідання стало одним із найвідоміших і найменш прочитаних у кар’єрі Томпсона. (Журнал, що прославився портретом президента Ніксона, пробитим кулаком, на обкладинці, не проіснував довго і закрився у березні того ж року.)

У своїй наступній книжці Who Killed Hunter S. Thompson? Гінкл доводить, що справжнім, засадничим стартом Томпсона у «новій журналістиці», такій, яку практикували Вулф і Террі Саутерн, «була його новелістика, написана під впливом галюциногенних стимуляторів на спортивні теми, але не про коней, а про божевільню під відкритим небом для п’яних у дим спостерігачів бюргерів. Це був перший погляд з іншого кінця оптики, зазвичай використовуваної для спостереження за чотириногими тваринами». Історія також заздалегідь пропонує відповідь людям, яких цікавить достеменна вірогідність написаного Томпсоном. Його друг Вільям Кеннеді сказав таке: «момент, коли він використав увесь свій літературний талант, щоб описати і препарувати ці типажі і просто примирити їх усі. Я певен – він був справжній».

«Я був переконаний, що це остання стаття, яку я будь-коли для когось напишу», - сказав Томпсон в інтерв’ю Playboy 1974 року. – і коли вона вийшла, було стільки листів, телефонних дзвінків, привітань, люди казали, що це величезний прорив у журналістиці. А я думав – що за херня, якщо я можу писати отак, і мені за це нічого не буде, то чого я досі намагаюся писати, як New York Times?’ Це було наче обвалитися з ліфтом у шахту й опинитися у басейні з русалками».

 


[13] Перестрілка у Кент Стейт відбулася в той самий день, коли закінчилася Томпсонова історія, в інтерв’ю High Times у 1977 році він згадував, що «це було єдине над чим я міг замислитися хоч на мить».

[14] Інший внесок Годдарда в історію,за Гінклом, полягав у тому, що він звернувся до Нью-Йоркського департаменту поліції, щоб допомогти розшукати гаманець Томпсона, який у нього вкрали у барі на Третій авеню, поки він дивився  телетрансляцію шостої гри Lakers-Knickse у фіналі сезону NBA. Того самого тижня після того, як Стедмен забув у Нью-Йоркському таксі свої олівці, дружина Годдарда позичила йому свою помаду й тіні для повік, щоб він закінчити ілюстрації до статті.

[15] «Я б хотів мати час написати краще, - писав Гантер Гінклові, повернувшись у стрій. – Якби ще тиждень – я би відшліфував його до м’якого, стравного стану. Але насправді нам пощастило, щоб змогли хоч щось зібрати – до Нью-Йорку я повернувся в стані божевільної тривоги і пігулки допомагали мені бути здатним зрідка думати і значно менше – писати – я б хотів бути здатним написати кращу статтю про Дербі».


 

Michael MacCambridge is the author of America’s Game: The Epic Story of How Pro Football Captured A Nation, and the editor of The ESPN College Football Encyclopedia. His new book, Lamar Hunt: A Life in Sports, will be published by Andrews McMeel in October.

Переклад: Юлія Джунгастрянська