Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Документально-художня проза: Капоте, Шаламов, Алексієвич

З 50-60-х років і досі особливою популярністю користуєтьсятак звана "література факту", література "нон-фікшн", про що свідчать рейтинги продажів книгарень, де перші місця посідають біографії, мемуари, щоденники, свідчення…

Документально-художня проза – це твори на межі літератури і журналістики, коли сюжет ґрунтується здебільшого на реальних подіях. Основа такого письма – це документи, свідчення і спогади очевидців, розслідування автора, також його власні спогади. Попри часте тяжіння цих текстів до публіцистичного стилю, автори використовують весь арсенал художньої прози. Автор структурує зібрані свідчення і представляє певну закінчену версію події.

Особливу увагу до цього напряму привернув Трумен Капоте. Він 1966 року випустив роман "Холоднокровність" («In Cold Blood»), який називав"non-fiction novel". (Перший український переклад з'явився вже 1970-го року у видавництві "Молодь", його зробив Володимир Митрофанов, передавши назву як "З холодним серцем: правдива історія одного вбивства та його наслідків "). Письменник шість років мандрував місцями дії його роману, спілкувався із вбивцями та місцевими мешканцями. Цей текст був написаний у руслі "нової журналістики", яка активно використовувала прийоми художньої літератури у журналістських текстах. Згодом з'являться помітні "Ангели пекла" Хантера Томпсона, "Армія ночі" Нормана Мейлера і так далі.

 

Трумен Капоте

У листопаді 1959 року "The New York Times" публікує інформаціюпро те, що у містечку Голкомб сталося жахливе вбивство цілої сім'ї: "Багатий фермер, його дружина і двоє маленьких дітей сьогодні були знайдені застреленими у власному будинку. Їх зв'язали, заткнули їм роти, після чого убили з дробовика пострілами з близької відстані… Ознак боротьби не знайдено, нічого не вкрадено…"

Прочитавши замітку, модний нью-йоркський письменник, автор бестселера "Сніданок у Тіфані" Трумен Капоте вирішує зайнятися справою, яка забере більше 6 років його життя, за які він зібрав біля 8 тисяч сторінок інформації. Капоте просить про допомогу близьку подругу Харпер Лі (авторка роману "Убити пересмішника"), яка допомагає йому налагодити спілкування з місцевими мешканцями. Убивць, двох чоловіків, скоро зловили і помістили у в'язницю. Вони виправдовувалися тимчасовим божевіллям, але 14 квітня 1965 року все ж були страчені. Трумен Капоте всі ці роки їздив до них у в'язницю, так само спілкувався з місцевими мешканцями, ретельно досліджував питання. Він поставив собі за мету дізнатися якомога більше фактів, щоб реконструювати історію якомога правдивіше. Книжка стала сенсацією. На її основі й історії створення були зняті чотири фільми: "In Cold Blood" (1967) Річарда Брукса, "In Cold Blood" (1996) Джонатана Каплана, "Capote" (2005) Беннетта Міллера (виконавець головної ролі – Трумена Капоте – Філіп Сеймур Хоффман був нагороджений "Оскаром"), "Infamous" (2006) Дугласа Макграта.

Особливістю роману стало те, що особа автора, сама присутність голосу якого могла викликати недовіру, була вміло прихована за допомогою блискучого стилю Трумена Капоте. Він писав: " Найважчим у цій роботі було повністю прибрати себе з книги". Такий прийом дозволив творові справляти враження особливої документальності.

*

У літературі 50-60-х говорять про певний "документальний вибух", адже це час величезних суспільних зрушень, час культурних революцій і трансформацій, нового розуміння поняття "свобода" і взагалі – "людина". Зокрема, у СРСР після розвінчання "культу Сталіна" з'являється "табірна література".

 

Варлаам Шаламов

Варлаам Шаламов писав: "Кожне моє оповідання – це абсолютна достовірність", а про твори казав, що вони "мають одночасно і художню, і документальну силу".

Письменник Варлаам Шаламов у 1929-му був визнаний  «соціально небезпечним елементом» і відбув 3 роки таборів за поширення доповнення до так званого «Заповіту Леніна». У 1937 за «контрреволюційну троцькістську діяльність» висланий на 5 років до Колими і працював на золотих копальнях. У 43-му, за словами письменника, "був засуджений (…) за заяву, що Бунін — російський класик" на 10 років. Такий досвід, поєднаний із великим талантом, і призвів до того, що Шаламов став одним із центральних голосів і викривачів ГУЛАГу.

Збірку "Колимські оповідання" Варлаам Шаламов писав з 1954 до 1962, коли він повернувся із таборів. У  "Таймз" зазначали: "Як сильний письменник він вибирає шлях творчості, щоб помститися". Так чи ні, але принцип достовірності став наріжним каменем у творчості Шаламова, який має за мету створити художній документ, у якому "тече жива кров часу". Письменник вважає, що "Із всього минулого залишається лише документ, але не просто документ, а документ емоційно забарвлений, як "Колимські оповідання. Така проза – єдина форма літератури, яка може задовільнити читача ХХ століття". Письменник апелює до того, що людина ХХ століття, яка пережила війни і революції, Хіросіму і ядерну бомбу, " ганьбу Колими і печі Освенціма,  людина – а у кожного родич помер або на війні, або у таборі (…) – не може не підійти по-іншому до питань мистецтва, ніж було раніше". (Ця фраза абсолютно збігається із думкою Теодора Адорно про те, що будь-яка поезія після Освенціма – варварство).

У "Колимських оповіданнях" Шаламов описує будні табірного життя: працю, сон, голод, пригнічення… Він називає всіх убивців поіменно, за їхніми справжніми прізвищами. За життя письменника в СРСР не було опубліковано ні одне оповідання про ГУЛАГ, перші публікації з'явилися вже під час "перестройки".

Шаламов винаходить нові горизонти "реальності", нові якості "документальності": як він казав, його твори – "остання цитадель реалізму". Вони справляють враження і на журналістику, і на літературу.

В. Шаламов писав: "Бог помер. Чому ж мистецтво має жити? Мистецтво померло теж, і ніякі сили в світі не воскресять толстовський роман".

*

Художньо-документальна проза – не тільки популярна у книгарнях. Для неї існують престижні премії, як от американські Пулітцерівська премія,  британська Премія Самуеля Джонсона, російська "Велика книга", польська "Ніке".

Сьогодні цей напрям активно обговорюється і на науковому рівні. Основна перевага документальної прози в тім, що реальні події подаються у привабливій для масового читання формі, але ця межовість літератури і журналістики стає і найбільшою проблемою у дискусіях, адже авторів таких текстів часто звинувачують у недостовірності ("художність" вимагає багатьох вигадок, творення певного "художнього світу"), але й, з іншого боку, консервативні літературознавці відмовляються зараховувати "журналістський текст" до так званої "високої літератури", адже, документальна проза через специфіку зображуваної реальності нібито може бути цікавою досить недовго, з часом переходячи в статус артефактів для істориків. Так, "Холоднокровність" досі різні фахівці зараховують то до "фікшину", то до літератури "нон-фікшн".

У 2015 році сталася епохальна для документальної прози подія – білоруську російськомовну авторку українського походження Світлану Алексієвич нагородили Нобелівською премією з літератури.

 

Світлана Алексієвич

Світлана Алексієвич відома такими творами як "Чорнобильська молитва", "Час секонд-хенд". "Цинкові хлопчики", "У війни не жіноче обличчя" тощо, які передають "голос червоної людини", тобто стосуються життя радянського обивателя, торкаються питання, чи має місце гуманізм і людяність у тих страшних умовах.

"Deutsche Welle" назвали Алексієвич "блискучим майстром художньо-документальної прози", а у формуванні від нобелівського комітету зазначили, що нагороджують Світлану Алексієвич за "її поліфонічні твори – пам'ятник стражданню і мужності у наш час".

Слово "поліфонічність" досить точно відображає метод, який використовує Алексієвич: вона дозволяє своїм героям виговоритися, вона враховує думки всіх. Світлана Алексієвич завжди працювала як журналістка, використовуючи засоби художнього письма, її погляд на події дуже часто – погляд митця. Для написання "Цинкових хлопчиків" Світлана Алексієвич, наприклад, їздила в Афганістан: "Я була на війні в Афганістані. Війна – дуже яскравий світ, дуже хижий, він навіть гарний. Там гарна зброя. Я пам’ятаю, коли я була на виставках зброї, які іноді влаштовували радянські в Кабулі, найбільше було відторгнення від того, чому ж вона ще й красива. Як люди могли думати про смерть і про красу одночасно? Але я хотіла написати зовсім іншу книгу. Чи не про те, як одні люди героїчно вбивали інших, я хотіла написати таку книгу, щоб від війни навіть генералів нудило. Звичайно, наївно зовсім. Тому що це, можливо, і дало якийсь градус книзі, температуру, але люди як воювали, так і воюють".

Той тип письма, який представляє Алексієвич, репрезентував і її учитель Олесь Адамович, який говорив про потребу "надпрози". Цікаво, що у статті 1986 року "Журналістика чи література? Про публіцистичні тенденції у радянській прозі 80-х років" Нора Букс писала: "У журналістиці (...) завдяки літературизації повідомлення, відбувається підміна його інформативності художньою зображальністю, в результаті чого послання передається на емоційному рівні", "в літературі (...) завдяки розвитку публіцистичності, відбувається відтворення умови документальності літературними прийомами, зміст художнього твору отримує роль фактологічного послання і передається на інформаційному рівні комунікації".

Власне, про межі письма Алексієвич і її метод, який дозволяє розмити ці кордони між літературою і журналістикою, каже найкраще вона сама: "Пишу не про війну, а про людину на війні. Пишу не історію війни, а історію почуттів. Я – історик душі". 

Автор: Кубусь Пухатек