Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Неймовірна історія про зґвалтування: Пулітцерівська премія 2016

Аналітичний репортаж. Уривок

Журналістське розслідування Т.Крістіана Міллера та Кена Армстронга тривало кілька місяців. Протягом цього часу вони провели велику кількість зустрічей, взяли безліч інтерв’ю в учасників справ та різноманітних експертів, вивчили записи судових справ та поліцейских звітів.

Все почалося в 2008 році у штаті Вашингтон: 18-річна дівчина заявила про зґвалтування. Втім, після допиту поліцією вона визнає, що вигадала всю цю історію про насильство. Поліція подає на неї до суду за помилкове звинувачення, перетворивши її життя на справжнє жахіття.

Три роки потому розслідування випадків зґвалтування в штаті Колорадо закінчується арештом злочинця. В ході вивчення доказів детективами були знайдені знімки невідомої жертви насильства, що вочевидь постраждала від ґвалтівника раніше. Після додаткових слідчих дій виявилося, що першою жертвою стала дівчина зі штату Вашингтон. Отже, її історія була не такою вже й вигаданою?

 

13 лютого 2011 р.
Лейквуд, штат Колорадо


 

О 8:15 Гелбрайт постукала у двері О’Лірі.

«Поліція. Маємо ордер на обшук. Відчиняйте двері!», - кілька разів гукнула вона. Позаду неї і вздовж стін будинку вишикувалися семеро копів, тримаючи зброю наготові.

Трохи згодом двері відчинилися. О’Лірі, що вийшов з будинку на залитий сонцем ґанок, виглядав розгубленим і шокованим. Разом із ним на подвір’я вискочили двоє собак – маленький пітбуль та шарпей. На чоловікові був сірий балахон, мішкуваті сірі тренувальні штани і сірі домашні капці. Він був сам удома.

Гелбрайт притисла його до стіни будинку та обшукала. Діставшись його ніг, вона задерла штанину. На лівій гомілці О’Лірі була відмітина – темна родима пляма завбільшки з велике куряче яйце.

То був він. Він був ґвалтівником. Гелбрайт мимоволі посміхнулася сама до себе.

О 8:35 вона застібнула на ньому наручники: «Ви заарештовані за крадіжку зі зломом та сексуальне насильство, що сталися в місті Голден 5 січня 2011 року». О’Лірі посадовили у патрульний автомобіль та відвезли до окружної в'язниці у Джефферсоні.

Того дня вона взула нові черевики. Кожного разу після того затримання, коли вона дивилася на них, вона згадувала той день, коли вона спіймала О’Лірі. Для Гелбрайт був надзвичайно важливим той факт, що саме вона заарештувала злочинця. «Думаю, я просто хотіла подивитися йому у вічі», - сказала вона. – «І дати йому зрозуміти, що ми викрили його».

Обшук у будинку підозрюваного підтвердив припущення детективів: у шафі О’Лірі була знайдена пара кросівок «Адідас» ZX 700. Малюнок підошви був ідентичним до слідів, залишених у снігу в Голдені та під вікном у Лейквуді. Крім цього, поліцейські відшукали пару господарських рукавичок з тим самим сітчастим візерунком, що й на місцях злочину, а у ванній кімнаті була знайдена чорна головна хустка, яка слугувала нападнику за маску.

«Він був військовим – ось чому він виявився настільки організованим», - поділилася думками Гелбрайт. – «То був один з найчистіших будинків, які мені доводилося обшукувати. Там було все просто буквально розкладене по полицях, тож ми навіть зітхнули з полегшенням – дякувати Богові!»

Свідчення жертв нарешті підтвердилися. Більшість із них описували нападника як білошкірого чоловіка з зеленими чи то карими очима, зростом приблизно у 1 м 85 см, вагою біля 90 кг. Вони розповідали, що їх зв’язували, а після насильства ґвалтівник викрадав їхню білизну. В будинку О’Лірі знайшли пістолет марки «Рюгер» 380 калібру, рожеву мильничку «Соні Сайбер-шот» та великий наплічник, в якому лежали вологі серветки та лубрикант. А в колонці стереосистеми, що стояла в шафі, детективи натрапили на колекцію жіночих трусиків. Трофеї.

Тієї ночі Хендершот заїхала до однієї з жертв, 59-річної удови, що мешкала у Вестмінстері, щоб повідомити їй останні новини. Чоловік жертви помер минулого року від раку, і, позаяк жодних родичів поблизу в неї не було, вона лишилася на самоті. Вона досі не могла оговтатися від моральних та фізичних потрясінь, отриманих під час нападу. Хендершот знайшла жінку в ресторані «Денніс»: та вечеряла за дальнім столиком, сама.

«Я увійшла до ресторану, і вона була надзвичайно рада мене бачити. Я подивилася на неї та все їй розповіла. В мене досі сироти по шкірі, коли я згадую цей момент», - зізналася Хендершот. – «Я сказала їй: “Все скінчилося. Ми його спіймали.”»

На початку березня комп’ютерні експерти отримали доступ до файлів на жорсткому диску О’Лірі: на ньому була папка під назвою «дівчата» - а в ній фотографії жертв О’Лірі, що той їх зробив у Голдені та Вестмінстері. Гелбрайт упізнала постраждалих жінок.

Але раптом Гелбрайт натрапила на фотографію жінки, яку детектив досі не бачила. То була молода дівчина – набагато молодша за жертв у штаті Колорадо, може, навіть підліток. На знімках перелякана дівчина лежала, зв’язана, на ліжку з кляпом у роті. Гелбрайт відчула, як їй починає паморочитися у голові. Як упізнати цю жертву? Як притягнути покидька до відповідальності за цей випадок?

Втім, проглянувши фотографії, вона знайшла відповідь на свої запитання. На одній зі світлин вона помітила студентський квиток жертви: він лежав у тої на грудях. На документі можна було роздивитися її ім’я та адресу.

Ліннвуд, штат Вашингтон.

 

14 серпня 2008 р.
Ліннвуд, штат Вашингтон


 

З досвіду сержанта Мейсона, якщо хтось питає «В мене якісь проблеми?», то зазвичай так воно і буває.

Коли Мейсон разом із детективом Ріттгарном заїхали до Марі близько 15:30, вона сиділа на газоні біля своєї квартири, просто на траві. Вони втрьох вирушили до поліцейського відділку Ліннвуда, а вже в самій дільниці детективи відвели Марі до кімнати для допитів.

Судячи з записів Мейсона вони трохи посперечалися з Марі, вказавши їй на протиріччя між її заявами та показаннями інших свідків. Марі сказала, що їй не відомо про жодні розбіжності. Але коли вона переповідала черговий раз свою історію, то обмовилася, щоїй здалося, що її зґвалтували, замість того, щоб сказати, що зґвалтування дійсно мало місце. Зі сльозами на очах вона описувала своє минуле – всіх своїх прийомних батьків, те, як її зґвалтували, коли їй було 7 років, те, як вона переселилася у власне помешкання та як почувалася самотньою. Ріттгарн зауважив Марі, що її історія не співпадає з доказами. Він сказав, що, судячи з усього, вона вигадала все це – звісно, не те, щоб вона це планувала, просто так вийшло спонтанно. Він спитав, чи був насправді ґвалтівник, якого поліції слід шукати.

- Ні, - відказала йому Марі тремтливим голосом, опустивши очі.

"З огляду на її відповіді та невербальну поведінку було очевидно, що [Марі] бреше про зґвалтування," - написав пізніше Ріттгарн.

Не зачитавши Марі її права – ви маєте право на адвоката, ви маєте право зберігати мовчання,– детективи попросили Марі написати, як усе було насправді, зізнавшись, що вона збрехала, і визнавши, таким чином, що вона скоїла злочин. Вона погодилася, тож вони лишили її на самоті на кілька хвилин. Вказавши на аркуші своє ім'я, адресу і номер соціального страхування, вона почала писати, вказавши, зокрема, наступне:

Того вечора я розмовляла з Джорданом по телефону: питалася, як пройшов його день, і ми просто теревенили. Після того, як я з ним договорила, я почала думати про всі ті речі, які мене нервували, і про те, що мені страшно жити на самоті. Коли я заснула, мені наснилося, що хтось удерся до моєї квартири і зґвалтував мене.

Коли детективи повернулися до кімнати, то побачили нову заяву Марі, в якій вона описувала зґвалтування як сон, а не як вигадану історію.

- Чому ти не написала, що ти все це вигадала? - запитав Ріттгарн.

Марі зайшлася плачем, стверджуючи, що, мовляв, вона вірила, що зґвалтування сталося насправді. Вона била долонею по столу і кричала, що вона була у тому "досить певною".

- Досить певною чи абсолютно певною? - перепитав Ріттгарн.

- Може, зґвалтування дійсно сталося, але мій мозок намагається забути про це, - сказала Марі.

- Що, на твою думку, стається з тими, хто бреше про такі речі? - запитав Марі Ріттгарн.

- Мені треба проконсультуватися, -відповіла Марі.

Мейсон знову взявся співставляти свідчення. Він сказав Марі, що її розповідь про телефонну розмову з Джорданом відрізняється від того, що повідомив їм сам Джордан.

Марі закрила обличчя руками та опустила голову. Потім "її очі почали бігати туди-сюди, ніби вона намагалася придумати, що сказатиу відповідь."

Детективи знову повернулися до того, що вона говорила раніше – про те, як вона переживала, як страждала від відчуття самотності,– і Марі врешті-решт заспокоїлася. Вона припинила плакати, навіть розсміялася. Вона вибачилася – і погодилася записати свої свідчення ще раз, тепер уже не приховуючи, що вона збрехала.

Мене багато що непокоїло тоді, через це в мене виник стрес, і я хотіла з кимось прогулятися або зайнятися чимось, але всі були зайняти. Мені не було чого робити, тому я й вигадала цю історію.Я не очікувала, що все це зайде настільки далеко... Я не знаю, чому я це втнула замість того, щоб зайнятися чимось іншим. Я не хотіла, щоб так сталося.

Такі свідчення нарешті задовольнили детективів. Ріттгарн пізніше напише про це:

Грунтуючись на нашому допиті [Марі] та на протиріччях у свідченнях, знайдених сержантом Мейсоном, ми були впевнені, що тепер [Марі] говорить правду: ніхто її не ґвалтував.

Марі здалося, що допит тривав кілька годин. Вона зробила те, що звикла робити, відчуваючи стрес. Вона «клацнула вимикачем» (так вона називала цей трюк), придушуючи всі почуття, яким вона не могла дати ради. До того, як зізнатися в тому, що вона вигадала цю історію, вона не могла дивитися в очі двом детективам, двом чоловікам. Після того – вже наважилася. Після того– навіть змогла посміхнутися. Вона пішла до вбиральні та причепурилася. Цей нехитрий трюк – «клацання перемикачем» – приніс полегшення.І дозволить їй нарешті забратися з відділку.

На наступний день Марі сказала Уейнові Нешу, її куратору в проекті «Сходи», що поліція їй не вірить. Розуміючи, в якій неоднозначній ситуації вона опинилася, Марі сказала, що їй потрібен адвокат.

Менеджери проекту «Сходи» замість цього зв’язалися із сержантом Мейсоном. Той розповів їм, що історія Марі протиречить наявним доказам і що вона забрала свої слова назад.

Але тепер Марі вирішила не здаватися. 18 серпня, через тиждень після того, як вона заявила про зґвалтування, вона зустрілася з двома менеджерами проекту «Сходи» і заявила, що її змусили змінити свідчення під тиском. Вони втрьох відправилися до поліцейського відділку, де Марі знову змінила вже відкореговану заяву– тобто цього разувона стверджувала детективам, що казала правду в перший раз.

Поки менеджери проекту чекали зовні, Марі зустрілася з Ріттгарном та іншим офіцером.

Ріттгарн запитав Марі, що відбувається. Марі сказала, що її дійсно зґвалтували– і почала плакати, примовляючи: «Я бачила чоловіка,що нависав наді мною». Вона хотіла пройти тест на детекторі брехні. Ріттгарн сказав Марі, що якщо вона після тесту виявиться, що вона бреше,тоїй доведеться сісти до в’язниці. Більш того, він, у свою чергу, буде рекомендувати керівництву проекта «Сходи» позбавити її допомоги на оренду житла.

Марі перелякано відступила. Поліцейські звели її донизу, де представники проекту «Сходи» запитали дівчину, чи її насправді зґвалтували. Марі сказала: «Ні».

Марі вийшла з поліцейського відділку з надією, що все нарешті лишилося позаду. Але виявилося, що на неї чекають ще деякі випробування. Менеджери проекту «Сходи» повідомили Марі, що якщо вона досі хоче залишитися в програмі – тобто і надалі отримувати грошову допомогу на оренду квартири,– їй доведеться розповісти про все це іншим.

У той же день були організовані збори з іншими учасниками проекту «Сходи», просто в їхньому житловому комплексі. Як і було наказано, Марі розповіла їм про те, що вона набрехала щодо її зґвалтування. «Але не варто турбуватися», - зізналася вона групі. – «Через це ніхто не постраждав і не постраждає».

Якщо і говорити про якесь співчуття, Марі відчула його тільки від однієї людини в кімнаті – від молодої жінки, що сиділа праворуч від неї. Всі інші просто мовчали, і то була болісна, ніякова тиша.

Після зборів Марі вирішила сходити до подруги. По дорозі до неї, перетинаючи міст, вона зупинилася, сповнена рішучості піддатися бажанню стрибнути вниз. «Напевно, то був єдиний раз у моєму житті, коли я просто хотіла померти», - говорить вона. Вона зателефонувала подрузі та сказала: «Будь ласка, приїдь і забери мене, поки я не встигла утнути щось дурне.» Наступної миті Марі жбурнула свій телефон через поруччя моста.

Трохи пізніше того ж місяця сталося ще дещо неочікуване – фінальний акорд усієї історії. Марі отримала лист-повідомленняпро виклик до суду. Її звинувачували у помилковому позові, що карається ув’язненням строком до одного року. Зустрічний позов був поданий сержантом Мейсоном. Після того вже вся паперова тяганина була покладенана невеличку юридичну фірму, що займалася супроводом дрібних позовів від імені влади Ліннвуда.

Що до Мейсона, то рішення подати зустрічний позов не викликала у нього жодних сумнівів. Він був упевнений, що Марі збрехала. Поліція витратила багато часу та ресурсів на розслідування цієї брехні. Згідно букві закону її брехня кваліфікувала як злочин. Все насправді було просто та очевидно.

Наразі немає чітких статистичних даних ні стосовно того, як часто поліція заарештовує жінок за помилкові повідомлення про зґвалтування, ні стосовно того, як часто прокурори передають такі справи до суду. Ніхто не збирає подібні дані. Але провідні правоохоронні органи закликають до обережності при подачі таких звинувачень. Міжнародна асоціація начальників поліції та ФБР підкреслюють необхідність ретельного розслідування перед спростуванням заяви про зґвалтування. Таким чином, копам доводиться важко працювати, щоб довести неправдивість звинувачень – так само, як і довести їхню істинність.

На практиці зазвичай поліцейські відділки можуть висунути звинувачення проти жінок тільки в крайньому випадку: скажімо, коли справа приймає надто публічний характер, внаслідок чого страждає репутація підозрюваного, або якщо поліція витратила надміру слідчих ресурсів на розслідування справи. Ця стратегія утримання від звинувачень виходить з переконання, що у випадках зґвалтування найбільшою проблемою є не помилкові позови, а якраз відсутність позовів узагалі. Як показують соціологічні опитування, в США до поліції надходить надзвичайно мала кількість заяв – лише про одну п'яту - одну третю випадків насильства. Однією з причин приховування подібних фактів є побоювання жінок, що поліція не повірить їм.

За лічені дні після того, як вона заявила про зґвалтування, Марі була вимушена звільнитисяз роботи в «Костко», не в силах дивитися на людей, загублена у власних думках. З кожним днем вона втрачала все більше і більше.

За рішенням керівництва проекту «Сходи» для неї була запроваждена комендатська година, з 9 години вечора, а кількість зустрічей зі своїм куратором відтепер зростала вдвічі.

ЗМІ писали про позов проти Марі, дякувати Богові, хоча б не називаючи її. (Заголовок у «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» звучав так: «Поліція: заява про зґвалтування у Ліннвуді виявилася неправдивою».) Краща подруга Марі по коледжу – та, що навчала її мистецтву фотографії та зробила їй знімок, на якому дівчина виходить з океанських хвиль, – створила веб-сторінку під назвою «Марі брехуха», з фотографією Марі з профілю у Myspace, з наведеними поліцейськими звітами, вказавши повне ім'я Марі. Побачивши сайт, Марі просто сказилася, заледве не розтрощивши квартиру від люті.

Марі перестала ходити до церкви. «Я була зла на Бога», - говорить вона. Вона втратила інтерес до фотографії. Вона боялася вийти на вулицю. «Одного разу вночі я хотіла піти до магазина сама і мені здалося, що хтось стежить за мною»,- зізнається вона. - «Я неабияк злякалася. Ледь відійшовши від будинку на пів-милі,я помчала назад додому». Вдома вона намагалася не заходити до спальні, ночуючи на дивані з увімкненим усюди світлом.

«Я впала в цю темну безодню»,- каже вона.

Про самоповагу довелося забути – вона поступилася місцем ненависті до самої себе. Вона почала курити, пити, помітно погладшала.

Для Марі то була звична поведінка, до якої вона вдавалася постійно: починаючи від випадку насильства, коли вона була ще дитиною, протягом кількох років у прийомних сім'ях, коли вона повсякчас змінювала помешкання та школи. Мовчки. Стримано. Вдаючи, що нічого поганого не сталося, що вона нічим не переймається. Прагнучи виглядати нормальною, вона приховувала біль усередині.

Ні Пеггі, ні Шеннон не відмовилися від неї, але все ж дещо змінилося і в їхніх стосунках. Марі знала, що вони обидві сумнівалися в правдивості її історії, ще навіть до того, як до цього висновку прийшла поліція.

Будинок Шеннон вже давно став для Марі своєрідним прихистком. Якби не ця історія, Марі та Шеннон продовжували б ходити у ліс, кататися річкою на човні, а в кінці дня збиратися в будинку Шеннон. Тепер, побоюючись стати об'єктом помилкового звинувачення, чоловік Шеннон вирішив, що буде краще, якщо Марі більше не ночуватиме в них удома. «Коли ви стаєте прийомними батьками, ви відкриваєте двері свого будинку для іншої людини», - говорить Шеннон.

Саме їй випало повідомити цю жахливу новину Марі. Сама ця ситуація приголомшувала Шеннон. Новина ж приголомшила Марі.

На початку жовтня, менш ніж через два місяці після того, як Марі звинуватили в неправдивомупозові, 63-річна жінка повідомила про те, що її зґвалтували в кондомініумі в Кіркленді, на сході від Сіетла. На нападнику були рукавички, а в руках він тримав ніж. Він зв'язав жінку – її власними шнурками. Він сфотографувавїї та погрожував опублікувати знімки в інтернеті. Крім того, жінка заявила поліції, що задва-три місяці до цього відчувала, ніби хтось стежить за нею.

Шеннон побачила сюжет про напад у новинах по телевізору і неабияк здивувався. Її батько був начальником поліції в окрузі Кент, на південь від Сіетла. Вона виросла в поліцейському середовищі, довіряла поліції, знала, як поліція працює. Вона підійшла до свого комп'ютера, знайшла телефонний номер відділка і зателефонувала їм –в наступну ж мить,– аби попередити поліцію Кіркленда про історію Марі, аби порадити їм придивитися уважно до всіх цих паралелей у справах.

Шеннон подзвонила Марі та запропонувала їй також звернутися до поліції Кіркленда. Втім, Марі так цього і не зробила.

«Я була просто надто налякана», - говорить Марі. Вона й так пройшла через стільки випробувань. Вона не могла змусити себе знову зустрітися з поліцією та розмовляти про справу. Але вона знайшла в інтернеті статтю про цей випадок, аби дізнатися, що трапилося з жінкою в Кіркленді. Коли вона прочитала її історію, то заплакала.

Детектив з відділку у Кіркленді зрештою таки передзвонив Шеннон. Завдяки її пораді слідчі з Кіркленда зв’язалися зі своїми колегами у Ліннвуді. Там їм сказали,що у випадку з насильством у Ліннвуді не було жертви – історія про зґвалтування виявилася вигадкою.

Одним із детективів, які працювали над цією справою у Кіркленді, була Одра Вебер. Вона згадує, що двічі телефонувала детективам у Ліннвуді та чула у відповідь, що ті не повірили заявам Марі. «Я просто повірила їхнім висновкам. Зрештою,то була їхня справа, вони знали в ній кожну деталь, на відміну від мене», - говорить Вебер. Але вона пам'ятає, як її "досить шокувала" інформація про те, що вони подали зустрічний позов проти Марі. Вона повісила слухавку і подумала: «Що ж, сподіваюся, вам стало від того легше, хлопці.»

 

Переклад та адаптація: Олексій Абраменко

An Unbelievable Story of Rape/ Неймовірна історія про згвалтування. Уривок.

Повна історія