Навряд чи в багатьох з нас слово «журналістика» постає в асоціативному рядку при згадці про Альбера Камю. Між тим, він не просто торкався цієї теми у своєму філософському та письменницькому доробку, постійно згадуючи, приміром, про «чотири заповіді вільного журналіста» (ясність розуму, іронія, неприйняття та наполегливість), але й тривалий час писав статті до газет та інформаційних бюлетенів Алжиру та Франції.

У 1939 році, невдовзі після початку Другої світової війни, Альбер Камю, дивуючись з непрофесійності чи то пак політичної заангажованості європейських репортерів, вирішує написати викривальну замітку про обов’язки та методи роботи журналіста – хоча б цим допомогти боротьбі з нацистським режимом, будучи не придатним за станом здоров’я до військової служби. Здавалося б: з тих пір минуло стільки років, змінилося стільки поколінь, розвалилося стільки імперій… Утім, це питання досі на часі. Насправді, слова, написані Альбером Камю в циклі статей до алжирської інформаційної газети «Суаррепюблікен», можуть слугувати методичкою для сучасних журналістів та редакторів-поборників свободи слова. Особливо у країнах, які знаходяться у стані війни, де за патріотичними гаслами так просто приховати нехтування достовірністю інформації. «Жодні протиріччя в світі не примусять світлу голову вдаватися до безчестя», - пише Камю. – «Свобода слова визначається не тільки тим, про що пишеться в газеті, але й тим, про що в ній узагалі не згадується».

Статтю до друку не допустили: військова цензура помітила в ній загрозу існуючому в інформаційному просторі статус-кво. Обурившись, письменник написав наступну замітку, в якій майже слово в слово процитував заяву, що незадовго до того прозвучала на «Радіо-Лондон»: «Замовчування правди, як те можна постійно помітити в німецьких новинах, є характерною ознакою нацистського режиму». Почалося тривале протистояння журналіста та цензора, розвиток якого можна простежити в наступних статтях. Незважаючи на загальну рішучість заяв, подекуди в словах французького діяча навіть можна відчути певну нотку зневіри та безнадії: «Людям чомусь здається, що час від часу політичні події набувають фатального характеру, тож їм просто неможливо опиратися, а тільки покірно слідувати їхньому плину. Ця концепція соціальної детермінованості мені ввижається надмірною. Вона не враховує одну важливу річ: політичні та соціальні події мають людську природу і, як наслідок, не можуть виходити з-під контролю людини».

Пересилити тиск системи не вдалося, і за деякий час журналіста було звільнено, а газету закрито. Ще кілька місяців письменник продовжує надсилати статті до різних інформаційних видань Алжиру, поки врешті не переїжджаєдо Парижа. У Франції Камю, між тим, не припиняє боротьбу за те, щоб інформація, що є гарантом демократії та свободи слова, «звільнилася» від згубного впливу грошей, формулюючи наступні постулати: «Інформувати добре замість того, щоб інформувати швидко; розкривати зміст кожної новини влучним та доцільним коментарем, надавати перевагу критичній манері журналістики та, понад усе, не дозволяти моралі замилюватися політикою чи перетворюватися на моралізаторство».

Можливо, не всі ідеї з публіцистичної спадщини Альбера Камю можуть бути доречні сьогодні. Проте на всі часи буде актуальним та правдивим застереження, що його висловив письменник в інтерв’ю журналу «Калібан» у 1951 році: «Суспільство, яке дозволяє собі задовольнятися зганьбленими ЗМІ та збіговиськом цинічних нехлюїв, (…) тим самим заганяє себе в ярмо, деградуючи під супровід позірних обурень останніх».

Олексій Абраменко