Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Проблеми з журналістами: Паланік, Селінджер, Пастернак

Робота журналіста з представниками публічних професій наповнена історіями любові, але також – ненависті. Попри те, що завдяки журналістам письменники стають відомими і їхні твори "доходять до читача", так сталося, що частина з письменників, про яких говоритимемо, після спілкування з журналістами ставали якраз непублічними, закритими відлюдниками і гнали журналістів у шию.

Специфіка матеріалу, якого потребують журналісти (найчастіше – це подробиці особистого життя), часто призводить до конфліктів; письменники також бояться, що їхня думка буде перекручена; журналісти ж викопують не найпривабливіші епізоди з біографії письменників. Так само стосунки письменників  і журналістів зазвичай непрості, коли преса не є вільною, а виконує замовлення влади чи просто хоче задовольнити громадську моральність. Проте й самі письменники не раз приносили клопоти журналістам, вигадуючи факти власної біографії, придумуючи містифікації, обманюючи медіапростір і виставляючи журналістів дурнями.

Оскар Уайльд, історію якого ми теж тут розкажемо, для справедливості, казав: "У чому різниця між журналістикою і літературою? Журналістику не варто читати, а літературу не читають".

Отож 6 історій про нелюбов, які стосуються Паланіка, Селінджера, Кундери, Пастернака, Уайльда і Ґарі.

 

Паланік 

 

Чак Паланік (Палагнюк), автор "Бійцівського клубу", один з найбільш читаних авторів наших днів, сам якийсь час працював журналістом. Недовіра до цієї професії й очікування певної типової поведінки від журналістів, можливо, стали причинами одного конфузу, який стався у зв'язку з його спілкуванням із журналісткою.

У 2002 році він дав інтерв'ю кореспондентці журналу «Entertainment Weekly" Карен Велбі. Вони розговорилися, і Паланік кілька разів згадав про свого партнера. До того Паланік приховував своє особисте життя, але багато хто був впевнений, що у письменника є дружина.

Зранку письменник усвідомив, що наговорив зайвого і вирішив випередити журналістку. Він виклав на власному сайті аудіозапис, де облаяв Карен Велбі, образив її родичів і звинуватив журналістку в тім, що вона використала у статті інформацію, на розголошення якої він не давав згоди. Проте найсмішніше, що журналістка у своїй статті не говорила про особисте життя письменника нічого, крім інформації, що Паланік – неодружений. Згодом Паланік зітре запис і вибачиться перед Велбі. Прихильники ж вважатимуть, що він соромиться своєї гомосексуальності.

Проте ця ситуація дозволила Паланіку відкрито заявити про свою орієнтацію і спростувати всі міфи. У 2008 році в інтерв'ю і біографічній довідці для "TheAdvocate" сказано, що Паланік живе зі своїм партнером на околиці американського містечка Ванкувера у приміщенні, яке колись було церквою (як його герой у "Бійцівському клубі").

 

Селінджер 

Джером Девід Селінджер, автор культового роману "Ловець у житі", став легендою за життя, а отже, одним з найбільш бажаних об'єктів для журналістів.

Після блискучого успіху роману, Селінджер не опублікував ні рядка. Отримавши гонорар, він поїхав у пошуку приватного будинку, щоб більше не брати участь у публічному житті. З 1965 року письменник став затвірником, живучи у віддаленому будинку на околиці містечка Корніш штату Нью-Гемпшир. Він заборонив журналістам наближатися до нього, заборонив себе фотографувати і відмовився давати будь-які інтерв'ю – чи то для найвідоміших ЗМІ, чи то біографістам.

Тоді, як роман "Ловець у житі" був просто відомим, Селінджер виїздив з дому, щоб замовити книжки, фільми з прокату, забрати пошту, поспілкувався з місцевими дітьми. Проте як тільки роман став культовим, він зробив усі спроби, щоб зовсім ізолюватися від світу. Коли журналісти навалою почали прибувати у маленьке містечко, викрали абонемент письменника з бібліотеки, дізналися список фільмів із прокату, набридли дітям, які спілкувалися з письменником, Селінджер почав судову війну з докучливими акулами пера і мисливцями за сенсаціями, а також пристрасними шанувальниками. Матеріали, які виходили про Селінджера, зазвичай стосувалися приголомшливої новини: Селінджер написав / пише новий роман. Проте кожна така "сенсація" знову й знову спростовувалася. Звернення Селінджера до публіки стосувалися лише безрезультатних спроб попросити не чіпати його або – судові позови до брехунів, шахраїв, тих, хто порушував авторські права (наприклад, у 2009 році він подав у окружний суд Манхеттена на Джона Девіда, який написав продовження "60 років опісля: Пройшовши крізь жито").

Усі роки до кінця життя Селінджер не переставав писати, але тільки для себе. При цьому займався йогою, практикував дзен-буддизм (у одному з "9 оповідань" ще 1953 року він писав про те, як зустрів Будду). Дочка письменника заявила, що після батька залишилося багато рукописів, але вони можуть бути ніколи не опублікованими.

За життя письменник дав лише одне інтерв'ю – 16-річній дівчині для її шкільної газети.

 

Кундера 

"Журналіст не той, хто ставить питання, а той, хто наділений священним правом запитувати кого завгодно і про що завгодно. Але хіба питання – не міст розуміння, перекинутий від людини до людини? Можливо. Тому я уточню своє твердження: влада журналіста ґрунтується не на його праві запитувати, а на праві вимагати відповіді.   Особливо зауважте, будь ласка, що Мойсей не включив до десяти Божих заповідей "Не бреши!" І це не випадковість! Адже той, хто говорить "не бреши!", мусить насамперед сказати "відповідай!", а Бог нікому не дав права вимагати від іншого відповіді. "Не бреши! Відповідай правду!" – всі ці слова, що людина не насмілилася б говорити іншій людині, вважаючи її рівною собі. Тільки Бог, мабуть, мав би право сказати людині ці слова, але у Нього для цього немає жодних підстав, оскільки Він все знає і нашої відповіді не потребує", – пише у романі "Безсмертя" Мілан Кундера.

Цей текст, опублікований 1990 року, є останнім романом письменника, написаним чеською мовою (після – тільки французькою). "Книга сміху і забуття" 1978 року призводить до того, що Мілана Кундеру позбавляють чехословацького громадянства. Перед цим він висловлював прихильність "Празькій весні", а коли в рідну країну увійшли радянські війська, став дисидентом. Йому забороняють викладати, книжки вилучають із бібліотек, 1970 звинувачують у революційній діяльності, виключають із комуністичної партії. Тепер його книжки виходять лише закордоном, а 1975 і сам Кундера виїжджає до Франції і більше не спілкується із чеськими журналістами.

Проте "обіцянку мовчання" йому довелося порушити після того, як у 2008 році в авторитетному чеському тижневику "Respekt" було опубліковано статтю про те, що письменник співпрацював зі спецслужбами і нібито завдяки доносу Кундери у 1950-му році був заарештований його друг, дисидент Мирослава Дворжачек, який провів у тюрмі 14 років. Джерело звинувачення для багатьох виглядало досить переконливо – Войтех Ріпка, співробітник Інституту вивчення тоталітарних режимів, який нібито знайшов відповідний документ у архівах міліції.

Історія Дворжачека така: після комуністичного перевороту 1948 він втікає у Німеччину, через два роки таємно повертається у Чехословаччину (перша версія – щоб виконувати завдання західних спецслужб, інша – щоб провідати друзів). Коли 14 травня 1950 він приходить у студентський гуртожиток, аби провідати подругу, його вже чекають. Дворжачика засудили на 22 роки і відправили працювати на уранові рудники, проте випустили достроково, і той виїхав до Швейцарії з думкою, що зрадила його подруга з гуртожитку.

Новину 2008 довго обговорювали чеські і світові ЗМІ. Сам Дворжачек, дослідивши питання, підтвердив, що на нього доніс Кундера. Сам письменник вперше за багато років звернувся до чеських ЗМІ із заявою, що все це – фальсифікація. Він вимагав вибачень і погрожував тижневику "Respekt" судом. Проте журнал не вибачився, а Кундера не заявив у суд.

Сьогодні Кундера– найвідоміший чеський письменник, один із головних претендентів на Нобелівську премію, який не спілкується із журналістами Чехії і забороняє перекладати на рідну мову свої книжки, які пише тільки французькою.

 

Пастернак

Борис Пастернак формувався у дві кардинально різні щодо ставлення до мистецтва епохи: почав він під час розцвіту Срібного віку, працював у часи сталінського терору, а закінчив – під час "відлиги". Естет та інтелектуал, у часи Сталіна він навіть пише тексти, де нібито захоплюється вождем. Проте Пастернака все одно звинувачують у тому, що його "світогляд не відповідає епосі". Він іде в перекладацтво і таємно пише роман "Доктор Живаго", який став знаком його найбільшої слави (Нобелівська премія), але і причиною страшного цькування на батьківщині.

Журналістика того часу була прямим інструментом державної влади. Слово партії визначало всі без винятку акценти всіх без винятку інформаційних ресурсів. Радянські ЗМІ беруть участь у цькуванні нобелівського лауреата. Критик Еммануїл Козакевич, один із безлічі схожих, казав: "Виявляється, судячи з роману, Жовтнева революція – це непорозуміння і краще було її не робити". Преса кишить текстами такого типу: "Пастернак отримав "тридцять срібняків", для чого було використано Нобелівську премію. Його нагородили за те, що погодився виконувати роль наживки на іржавому гачку антирадянської пропаганди... Безславний кінець чекає воскреслого Юду, доктора Живаго, і його автора, долею якого буде народна зневага". Пастернак, загнаний з усіх боків, відмовляється від нагороди, а у листі Шведській академії пише: "З огляду на те значення, яке здобула присуджена мені нагорода в суспільстві, до якого належу, я повинен від неї відмовитися. Не сприймайте за образу мою добровільну відмову".

Він ізолюється на дачі у Передєлкіно і через 2 роки помирає. Журналістика стала інструментом зла.

 

Уайльд

У 2007 році ВВС провела опитування, за яким Оскар Уайльд був визнаний найдотепнішою людиною Великобританії.

Його ставлення до журналістів відбивало їхнє ставлення до нього: репортери дозволили стати Уайльду однією з найскандальніших постатей свого часу, а отже, й суперпопулярним, проте, в тому числі, завдяки їхнім старанням, він був змушений час від часу покидати батьківщину, а також сидіти в тюрмі за образу суспільної моралі.

Одного разу журналіст, який лаяв Уайльда, зустрів письменника на вулиці й спробував розпочати розмову. Уайльд же йому сказав: "Вибачте мені: я добре пам'ятаю ваше ім'я, але не можу згадати вашого обличчя".

Уайльд любив славу і залежав від суспільної думки. Попри те, що журналісти йому цю "славу" забезпечували, він називав журналістику"організованим лихослів'ям". Письменник казав: "Для свого виправдання журналістика може покликатися на великий дарвінівський закон – виживання посередностей". І ще: "Багато можна сказати для захисту журналістики. Надаючи голос неосвіченим людям, вона знайомить нас із суспільним невіглаством".

 

Ґарі 

Ромен Ґарі, один з найяскравіших французьких письменників ХХ століття, у своїй біографії мав достатньо пунктів для того, щоб бути в центрі уваги журналістів протягом всього життя. По-перше, народився у російськомовній сім'ї єврейського походження у Вільнюсі, потім жив у Варшаві, а у 13 оселяється у Ніцці. По-друге, у 38-му йде до армії, стає пілотом, у 40-му, після капітуляції Франції, приєднується до армії де Голля. По-третє, одружився з американською акторкою Джин Сіберг і жив з нею з 1962 до 1970 (у 1979 жінка закінчила життя самогубством). По-четверте, був кавалером ордену Почесного легіону, генеральним консулом Франції в Лос-Анджелесі, прес-аташе французького представництва в ООН. І так далі… Тобто Ромен Ґарі міг конкурувати за увагу преси з будь-яким селебріті.

Однак, бувши визнаним письменником, лауреатом Гонкурівської премії 1956 року, він починає публікувати романи під вигаданим іменем Еміль Ажар. І у 1975 Еміль Ажар отримує премію Гонкурів. Річ у тім, що у статуті премії записано, що автор може бути нагородженим лише раз за життя. Ґарі – єдиний виняток і причина грандіозного скандалу в культурному житті Франції.

За час цієї оборудки, тобто за 5 років, Ґарі напише 7 книжок за себе і 4 за автора, якого вигадав. І коли роман "Голубчик" Ґарі вперше підписує під новим іменем, він просить свого друга відправити роман із Бразилії, щоб створити легенду. У 1974 газета "ЛеМонд" публікує статтю "Прекрасне відкриття". Письменник тепер мусить з'явитися на публіку, тому Ґарі відсилає свого племінника Поля Павловича. Згодом з'ясовуються родинні зв'язки, але не розкривається вся легенда. Дехто вже зловтішався, акцентуючи те, наскільки новий автор кращий за дядька. Журналіст видання "Пуен" Ж. Бузеран проводить розслідування і перевіряє Павловича, він доводить, що Павлович і Ажар – одна особа. Після озвучення імені переможця премії Гонкурів – Ґарі просить племінника написати лист з відмовою прийняти нагороду, проте президент Гонкурівської академії Е. Базен відповідає, що "журі голосує за книжку, а не за автора, Гонкурівську премію неможливо ні прийняти, ні відторгнути, вона дається як дається народження або смерть".  Проте чутки про можливість Ґарі бути автором "Життя попереду" все ж були сильними, тому письменник передає виданню "ЛеМонд" офіційне звернення: "Підтверджую, що я не є Емілем Ажаром і що я не брав участі в роботі над твором цього автора". Сам Павлович в інтерв'ю каже, що Ґарі вже давно є автором "однотипним".

Ґарі застрелився 2 грудня 1980. У передсмертній записці зазначив: "Можна пояснити все нервовою депресією. Але в такому випадку майте на увазі, що вона триває з того часу, як я став дорослою людиною, і що саме вона допомогла мені достойно займатися літературним ремеслом".

Уся правда стала відома тільки після смерті Ґарі, коли була опублікована його книжка "Життя і смерть Еміля Ажара". Журналісти капітулювали.