Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Як Том Вулф став Томом Вулфом

Батько "Нової журналістики"

Майкл Люїс з головою поринув в архіви легендарного репортера (що згодом перетворився на письменника), аби зрозуміти, що саме зробило цього чоловіка у білому костюмі голосом цілого покоління журналістів.

 

Майкл Люїс з головою поринув в архіви легендарного репортера (що згодом перетворився на письменника), аби зрозуміти, що саме зробило цього чоловіка у білому костюмі голосом цілого покоління журналістів. 

 

Енні Лейбовіц, 2007 рік

 

Мені було одинадцять чи, може дванадцять років, коли я відкрив для себе світ, що ховався на книжкових полицях моїх батьків. Для мене вони були невидимими аж до того моменту, коли хтось чи щось промовило до мене: книжки на цих полицях сповнені брудних слів та шокуючих вчинків – як довів пізніше роман «Portnoy’s Complaint» [1], це були не чутки, а правда. Я досі пам’ятаю: книга, яку я тоді взяв з полиці, називалась «Radical Chicand Mau-Mauing the Flak Catchers». Тоді з назви мені був зрозумілим лише артикль. На обкладинці було зображено знуджену білявку-домогосподарку, що вмостилась на колінах здоровенного чорношкірого чоловіка. Здавалося, це саме та книга, що відповість на деякі питання, що я мав до життя як такого. Але відповідей я не отримав. Натомість у книзі йшлося про коктейльну вечірку, яку влаштував для «Чорних Пантер» наприкінці шістдесятих Леонард Бернстайн у своїй розкішній квартирі в Нью-Йорку. Я ж на той момент жодного разу не бував у Нью-Йорку, ніколи не чув про Леонарда Бернстайна, диригента Нью-Йоркської філармонії, а про революціонерів з «Чорних Пантер» взагалі мав лише приблизне уявлення, але виявилось, що все це не має значення. Розповідь у книзі почалась із того, як цей дивний старий, Леонард Бернстайн, піднімається з ліжка посеред ночі і як йому ввижається, наче він виголошує промову у вщент забитій людьми концертній залі, а його весь час перебиває величезний чорношкірий чоловік, що стоїть на сцені позаду нього. Пам’ятаю, як я подумав: звідки людині знати, що там за химерні видіння приходять в голову до когось іншого? Це реальний випадок, на кшталт фокусу, що викинув нападник Барт Старр, аби перемогти «Ковбоїв з Далласу», чи все це – просто вигадка, така, як «Хлоп’ята Гарді»? І раптом я відчув, наче сам стою посеред вітальні цього Леонарда Бернстайна та спостерігаю, як його офіціанти розносять закуски членам «Чорних Пантер»:

 

«…мммммммммммммммм, оце смакота! Малесенькі шматочки сиру рокфор, обвалені у подрібнених горіхах. Дуже смачно. Дуже вишукано. Воно таке ніжне, таке неповторне саме завдяки тому, як сухість горіхів доповнює виразний, сильний присмак сиру. Знаєте, що тут подають членам «Чорних Пантер» в якості закусок? Чи подобаються «пантерам» ці шматочки рокфору, обвалені у горіхах, або спаржа, яку вмочують в майонез, або асорті м’ясних кульок, якими їх прямо зараз пригощають служниці у чорних уніформах з випрасуваними вручну фартушках, дівчата, що снують поміж гостями зі срібними підносами в руках?»

 

Хіба «дорослі» книжки можуть бути смішними? Я уявлення про це не мав, аж поки…

 

«Але не зважайте. Це білі слуги, не громадяни Штатів, а білі з Південної Америки. Ленні та Феліша – просто генії. Як би там не було, врешті-решт вся справа у слугах. У них полягає вся суть «Радикального Шику». Ясна річ, якщо ви влаштовуєте вечірку для «Чорних Пантер», як, наприклад, цього вечора – Ленні та Феліша, або минулого – Сідні та Гейл Люме, або Джон Саймон з «Рендом Гауз» та видавець Річард Барон – за тиждень до того; або, якщо вечірка – на честь «чиказької вісімки», як та, що влаштував Жан ван дер Хойвел; або на честь працівників виноградників, чи на честь Бернадетт Девлін – такі вечірки влаштовував Ендрю Стайн; чи вечірка на честь Young Lords, яку влаштовуватиме наступного тижня Еллі Гугенхаймер у своїй власній двоповерховій квартирі на Парк Авеню; або вечірка заради допомоги корінним індіанцям чи «Студентам за Демократичне Суспільство» чи кав’ярням компанії «GICoffee», чи навіть на честь «Друзів Землі» - в такому випадку, звісно, не можна, щоб у вас на вечірці працював чорношкірий дворецький чи покоївка і щоб вони ходили поміж гостей у своїй уніформі, пригощаючи присутніх напоями та канапками. Багато людей намагались знайти рішення. Вони намагались уявити собі ситуацію: ось хтось із «Пантер» приходить на вечірку (пишна зачіска-афро, масивні сонцезахисні окуляри, шкіряний одяг і все таке), а до них, уявімо, підходить отакий слуга в темній уніформі та питає – «чи не бажаєте випити, сер?» Вони силувались уявити собі такий момент, але ніяк. Такого просто не можна уявити. Тому наразі рух за Радикальний Шик більш за все зайнятий пошуком білошкірих слуг».

І в певний момент мені на думку спало майже одкровення: цю книгу мав же написати ХТОСЬ. Якась людина, певно, сіла та нашкрябала серію про Хлоп’ят Гарді, а також про «Легенд НФЛ» - як же інакше я міг дізнатись про те, що, наприклад, захисник «Ковбоїв з Далласу», Боб Ліллі, міг самотужки підняти цілий «Фольксваген»? Я ніколи не замислювався над тим, хто написав всі ці книги, тому що… ну, насправді, тому що мені було неважливо, хто їх написав. Творці цих текстів були невидимими. У них не було особистості. Не було власного голосу. А в той момент, катаючись від сміху по підлозі вітальні у Новому Орлеані, штат Луїзіана, я спитав себе інше: хто написав ЦЮ книгу? У пошуках підказки я став нишпорити очима по обкладинці. І – диво! - ім’я автора було вказано просто на першій сторінці! Том Вулф. Хто такий Том Вулф?

 

ПРИЗЕМЛЕННЯ З ПАРАШУТОМ

 

Він, типу, реально старий? — питає Діксі. Діксі – це моя тринадцятирічна донька. За декілька днів до цього їй повідомили, що добрячу половину її довгоочікуваної мандрівки з батьком має зайняти візит до якогось Тома Вулфа.

—  Вісімдесят п’ять, — кажу я. — Але він дуже молодо виглядає, як на свої вісімдесят п’ять.

Це не дуже допомагає. Коли тобі тринадцять, то вісімдесят п’ять і дві тисячі років – це приблизно те саме. Їй взагалі не подобається ідея цієї поїздки.

—  Слухай, - десь так я звертаюся до неї. — Я хочу, щоб принаймні хтось з моїх дітей познайомився з цією людиною. Я думаю, він зіграв неабияку роль в тому, як я взагалі вирішив займатись тим, чим я професійно займаюсь зараз. Тому що коли я вперше почув слово «письменник», я одразу подумав «задоволення».

Вона мене не слухає. Вона знає, що ми їдемо побачитись з Томом Вулфом, але причини цього не мають до неї жодного відношення. Їй все одно, чим я заробляю на життя. Їй все одно, хто такий Том Вулф, максимум, що вона зробить – це відкриє статтю про нього у Вікіпедії. Авіакатастрофи – ось що її дійсно цікавить, і навіть дуже. Вона ненавидить літати, і в цьому випадку я не можу її надто звинувачувати. Отже, я заново намагаюсь пояснити, чому не можна нормальним літаком полетіти з Мартас-Віньярд до Лонг Айленда, а можна лише маленьким літачком чи гелікоптером, і що для гелікоптера погода зараз надто нестабільна. Саме в цей момент нарешті з’являється наш пілот. Він просто випромінює впевненість у собі – це може вас або заспокоювати, або, навпаки, бісити, залежно від того, як ви ставитесь до підкресленого «я – мужик». Він веде нас до злітної смуги аеропорту Мартас-Віньярд, поміж літаків «Golfstream», «Lear» та «Hawker». Побачивши їх, Діксі трохи жвавішає – приватні літаки виявились аж ніяк не такими маленькими, як вона уявляла. Вони гладенькі та незнищенні, наче колісниці богів, що прибули з візитом. Однак зупиняється наш пілот не перед «Golfstream», «Lear» чи «Hawker», а перед якоюсь іншою машиною. Я не зовсім впевнений, що воно таке – на перший погляд мені здалося, що то дрон. Я навіть не здивувався б, якби пілот витяг з кишені пульт керування та став показувати, як цією штукою гратися. Натомість, він дістає розкладний стільчик та показує, як слід залізати на крило літака, щоб його не зламати. Моя дитина дивиться на мене так – як би це точніше сказати – ну, так, як тринадцятирічна дівчина дивиться на батька, що везе її на зустріч зі стариганом, якому дві тисячі років, і все це схоже на спробу самогубства. Потім Діксі на карачках повзе уздовж крила і насилу влізає у маленькі дверцята до кабіни.

—  А де другий пілот? — питаю я, перш ніж лізти за нею.

—  Та тут тіко я, — каже пілот, посміхаючись. Ця посмішка вселяє впевненість. Акцент у нього трохи південний, хоча сам він родом не з півдня. — Якщо зі мною щось трапиться, то робите ось що, - каже він, пристібаючи на собі паски. — Ось цей важіль. — Він береться за червону ручку біля свого сидіння. — Він зупиняє двигун. Просто тягнете на себе і двигун зупиняється. А ось цей важіль… — він хапає яскраво-червону ручку над своєю головою. — Смикаєте його донизу з силою десь у двадцять кілограмів. Тоді відкриється парашут.

—  Парашут?

—  Навіщо вам працюючий двигун, якщо відкритий парашут, — каже він, пропустивши з десяток питань, що природнім чином передують тому, на яке він щойно відповів.

—  Як ви сказали, вас звати? — я в перший раз був неуважним. Оскільки мені, вочевидь, доведеться спускатись в океан з парашутом та непритомним тілом цього чоловіка, я маю принаймні бути здатен пояснити офіційним особам, хто він такий.

—  Джек Йегер, — каже він.

—  Йегер?

—  Ага.

—  Як…

—  Мені весь час це кажуть. Люди одразу думають, що ми родичі. — Він вмикає свої іграшкові пропелери.

—  Ви знаєте, хто такий Чак Йегер?

—  Всі знають, хто такий Чак Йегер.

Діксі не в курсі, хто такий Чак Йегер, але зараз не до того, її мозок і так в режимі очікування. Можливо, одного дня вона захоче дізнатись.

—  Ви ж знаєте, чому, так? – викрикую я.

—  Він подолав звуковий бар’єр.

—  Ні, я маю на увазі, завдяки чому всі знають про те, що він подолав звуковий бар’єр, чому це взагалі когось цікавить?

Він качає головою. Він зайнятий: доповідає працівникам аеропорту про свій нереальний намір злетіти у своєму іграшковому літачку з їхньої смуги.

—  Це завдяки Тому Вулфу, - кричу я.

—  Хто такий Том Вулф?

А ось інша відповідь на це питання. Ще у листопаді 2013 року Нью-Йоркська громадська бібліотека оголосила, що готова заплатити 2,15 мільйони доларів за право володіння архівом Вулфа. Широкому загалу ці папери стали доступні лише за кілька тижнів напередодні. Нескладно здогадатись, чому на таке рішення знадобилось стільки часу. Вулф не викидав нічого – збереглися табелі з оцінками, рахунки від кравця, списки справ, листи читачів, нотатки до лекцій, анотації до книг, запити на написання тих анотацій, короткі описи малюнків, які він так і не втілив на папері («Оголений Парашутист, Якого Пожирають в Повітрі Хижі Сови»), та десятки відверто сексуальних та геть ненормальних листів від жінки, що переслідувала його, в тому числі і лист на сімнадцять аркушів паперу, на яких в основному були відбитки червоних вуст. Все це він просто вкидав до невеликих валіз, а валізи витягав на горище, і деякі з них простояли там аж п’ятдесят років, і ніхто їх не чіпав. Він зберігав і надіслані друзями листівки, майже без написів; він зберігав усі Різдвяні листівки; він зберігав також і записки, залишені під ранок дамами з Нью-Йоркського вищого світу:

 

«Любий Томе, ви, звісно, можете подумати, що я якась збочинка (оригінальна орфографія збережена) чи щось таке, але насправді я раніше ні з ким не дозволяла собі давати волю рукам. Принаймні, не прямо за столом…

Не треба на мене сердитися.

Будь ласка.»

17 листопада 1964

 

Є щось незвичайне в тому, щоб перебувати в старому архіві – порпаєшся у листах, паперах та репортерських записниках, а жіночка-працівник архіву заглядає тобі через плече, щоб пересвідчитись, що ти не малюєш на документах. Є в цьому щось захоплююче – входити у чужий приватний простір, туди, де персонажі не знають, що за ними спостерігають. Коли у загальному доступі опиняється електронне листування якогось бідолахи, це теж певним чином захоплююче, але хто нині пише електронні листи, перебуваючи у цілковитій впевненості, що вони залишаться повністю приватними? За нами ж постійно спостерігають. Ще одна радість від роботи з архівами «по олдскулу» - це відчуття паперу. Справжні листи – це зовсім не те саме, що e-mail чи смс. По краях листів бувають нотатки; вони здатні розповісти про автора трохи більше, ніж зазвичай. І, оскільки там ніяк не клікнеш, то слова мають бути більш влучними, більше сенсу передавати читачеві, аби він розумів, що ви мали на увазі, коли писали:

 

«Шкода це казати, але Девід МакДеніел виглядає, наче диявол і поводиться так само – більше, ніж будь-хто, кого я знав за своє життя. Виглядає він, наче типовий «япошка» з коміксів. Він низенький на зріст – не вищий за півтора метри, має коротеньку-коротеньку мавпячу щетину, високі вилиці, зіщулені очі, носить окуляри, маленький ніс, він широко шкірить зуби, коли посміхається, і до всього, у нього реально гострі ікла!!!!! Злий наче чорт, ні на кого не зважає, поводиться, як вкінець зіпсована дитина. Він надзвичайно інфантильний, складно повірити, наскільки він схожий на малу дитину – у свої дванадцять років! Виглядає він ось так (див. малюнок на сторінці 185, у правому верхньому куті). Я знаю, малюнок та опис можуть здатись трохи перебільшеними, але саме так і є! Це одна з найбільш точних ілюстрацій, які в мене взагалі виходили»

(З листа дванадцятирічного Тома Вулфа до матері та батька, 1943 рік).

 

Ці документи – історія провідного журналіста та оглядача, хронікера американського життя за часів радикальної культурної трансформації та за часів сенсаційного вибуху в американській літературній журналістиці, що сталася наприкінці 1960-х та 1970-х; тільки зараз стало можливо трохи розібратись у подіях тих років. Але вони трохи відрізняються від Вулфових розповідей. Йдеться не стільки про його особистість, скільки про інструментарій, який він використовує. Сама лише уява, як у випадку з Вулфом, не може замінити репортажі та досвід. Шлях американських письменників як таких був непростим; в певний момент письменники, здавалося, забули про те, що не можна відриватись від реального життя, і, перш ніж про нього писати, треба дізнатись, як воно влаштоване. Так з’явилась нагальна потреба в американських журналістах, чи навіть так: в Американських Журналістах.

Наприкінці шістдесятих письменницький вакуум заповнила ціла плеяда: Джордж Плімптон, Джоан Дідіон, Труман Капоте, Гай Таліз, Норман Мейлер, Гантер Томпсон та всі інші. Вулф охрестив цю «могутню купку» Новими Журналістами. Нові Журналісти на чолі з Вулфом змінили баланс сил між авторами художньої літератури та авторами публіцистики, нон-фікшн. Переважним чином це вийшло через їхнє бажання повністю поринути у тему, над якою вони працюють, а також завдяки прийомам, які вони підгледіли у письменників-романістів: реконструкція подій епізод за епізодом, використання діалогів, характерних для драми, а також створення яскравих персонажів, зміна точок погляду тощо.

Навряд чи я один був не в захваті від всієї цієї історії з Новою Журналістикою. (Гантер Томпсон, наприклад, написав Вулфу: «Ви, купа смердючих біломордих злодюг… Я ваші стегнові кістки перемелю на порох, якщо ви ще раз згадаєте моє ім’я у кантєксті (збережено авторську орфографію) цієї кошмарної «нової журналістики», яку ви пропихуєте»). По-перше, вони не використовували жодних нових технік. Марк Твен, наприклад, користувався такими інструментами, аби зробити цікавішим свій досвід на річному флоті та на золотих копальнях. Джордж Орвелл одного разу перевтілився у волоцюгу «на дні» та записав отриманий досвід як публіцистичний текст. Майже кожен британський письменник, який хоч раз лишав по собі неоплачений рахунок, може вважатись Новим Журналістом. Коли дивишся на список цих Нових Журналістів, то в очі кидається не спільність творчого підходу. Справа у тому, що їхні голоси звучали інакше. Вони зійшли зі сторінок своїх видань. Їх неможливо було з кимось сплутати.

 

ПРЯМІСІНЬКО З ПІВДНЯ

 

 

Ірвін Пенн, 1966 рік

 

Томас Кеннерлі Вулф-молодший народився другого березня 1930 року та виріс у місті Річмонд, штат Вірджинія, на півдні, в родині консервативного, богобоязкого редактора журналу на сільськогосподарську тематику. Він ніколи не рвався покинути рідну домівку; він ніколи навіть не прикидався, ніби хоче її покинути. Його взяли до університету Прінстон, але він обрав навчання у Вашингтоні та Лі – щоб не їхати далеко від дому. Вряди-годи його вчителі визнавали, що Том має хист до словесності, а до того ж – мистецький талант, але мистецькі амбіції, з точки зору консервативного чоловіка з півдня у п’ятдесяті (та й у будь-який інший час, якщо чесно) – це надто непевний та непрактичний шлях у житті. Після закінчення коледжу він, за порадою одного зі своїх викладачів, вступив до Єльського університету, щоб здобути докторський ступінь з американістики – і аж до цього моменту у його житті не спостерігалось жодного сліду протесту проти системи. Він намагався приєднатись до університетської бейсбольної команди, викладачі були ним задоволені; приятелював Том з пересічними, не богемними людьми, і був дуже прив’язаний до батьків.

Після переїзду з півдня на Тома наче щось найшло. Що б це не було, воно змушувало його серце битися частіше, щойно він бачив перед собою чистий аркуш паперу. Наприклад, тоді, коли, за ідеєю, Вулф мав писати свою Єльську дисертацію, він зайнявся натомість створенням складної пародії на типового поета-бітника – це була маленька книжечка поезій та до неї ще коротка біографія. Весь комплект разом називався «Джоко Тор» («Jocko Thor»). Цей Джоко Тор ознаменував собою народження «нового поетичного жанру під назвою «Бонкізм». У передмові до цього видання автор Вулф пояснює: «Більшість цих поезій було складено під вивіскою «Кока-Кола» в містечку Ексідент, штат Меріленд, у лютому 1956 року. Вони присвячені моїй нареченій дитинства, з якою я вперше зустрівся на цьому самому місці, під цією вивіскою». Далі йде збірка коротких поезій, яку Вулф написав, здається, виключно заради власної розваги – він нікому ніколи про них не розповідав.

 

Пересічні хлопці

Ми йдемо тротуаром, цегла за цеглою

Вгору мідними сходами

Плюємо одне одному в обличчя

А носа ніколи не задираємо


Мученик

Фрейдистська поезія

За мить я повернусь до мучеництва

За мить, готовий себе обманути,

Викрутити собі руки, не даючи собі перепочинку,

Сам із себе насміхаючись,

Я зітхну та відкрию очі.

Маленькі картинки виникатимуть під моїми повіками

Різко та хвацько,

Наче удари кнута, що лупцює биків.

 

І далі в такому дусі. Здається, вперше в житті Том Вулф зіткнувся з чимось провокативним. Він полишив домівку та знайшов на східному узбережжі відлуння вічного протесту Високої Культури проти Бога, Держави та Традицій. Він опинився у такому місці та часі, де мистецтво, як і економіка, що забезпечує його існування, є по суті своїй батьковбивчими. Весь сенс їх полягає в тому, щоб вирвати старе з корінням та замінити його новим. Молодий Том Вулф з інтелектуальної точки зору здатний приєднатися до якогось модного креативного руху і поставити себе в опозицію до Бога, Держави та Традицій; з точки зору емоційної зрілості він до цього не надто готовий. Він не використовує свій новий «досвід східного узбережжя», аби дистанціюватись від свого консервативного південного виховання, а якраз точно навпаки. Темою своєї кандидатської він обирає «вплив комунізму на американських письменників у 1928-1942 роках». З реакції викладачів Вулфа на його роботу зрозуміло, що, ухвалюючи тему, вони й не підозрювали, під яким саме кутом Вулф стане її розглядати:

 

«Шановний пане Вулф,

Особисто я щиро шкодую, що маю писати вам цього листа, але маю вам повідомити заздалегідь, що ми вже маємо рецензії на вашу роботу і, на жаль, наскільки мені відомо, вона не буде рекомендована до захисту. Ви постійно дозволяєте собі зверхньо оцінювати творчий доробок письменників, тексти яких досліджуєте, виставляючи їх у негативному світлі навіть тоді, коли на це немає підстав».

(З листа декана Єльського університету до Тома Вулфа, 19 травня 1956 року)

 

До цього додаються відгуки трьох до глибини душі шокованих викладачів Єльського університету. Здається, вони не можуть повірити, що цей ніби приємний за вдачею, добре вихований юнак з півдня зухвало та задиркувато висміяв найбільш гучні імена американської літератури.

Цей Єльський випускник розцінив серйозні політичні погляди великих американських митців як… інструмент у гонитві за статусом, положенням в суспільстві. Оцей студент, здається, зі шкіри пнувся, аби перетворити поважних інтелектуалів Америки на посміховиська. «Текст вийшов по-журналістському претензійним та не дуже науковим… Полемічна риторика Вулфа, на мою думку…є основною причиною не допускати цю дисертацію до захисту». До всього, він ще й дозволяє собі перекручувати деталі. Один розлючений рецензент порівняв цитату з роботи Вулфа та оригінальний текст, з котрого він його взяв. У Вулфа: «Тоді в якийсь момент ввалилася кубинська делегація. Очолювала її енергійна молода жінка на ім’я Лола де ла Торрієнте. Стрижка «каре», шкіряна куртка, взуття на низькій підошві – вона виглядала так, ніби щойно зійшла з барикад. Як виявилось, так воно і було. «Саме тут будуються підвалини нашої літератури! – виголосила вона, - на барикадах!» Рецензент мало не захлинувся від обурення: «У джерелі немає жодного опису цієї жінки, як немає і жодних «сказаних нею» слів!

Це ще раз доводить: 26-річний випускник Том Вулф залишається вірним собі – як, втім, і в дванадцять років, коли писав додому листи. Він вже тоді мав впізнавану манеру. До того ж, він знайшов абсолютно свіжий кут зору, під яким став спостерігати за людською поведінкою. Ідучи навчатись у Єль, він гадав, що пізнає свою країну шляхом вивчення її літератури, історії та економіки. Вийшло так, що він відкрив для себе соціологію, а саме роботи Макса Вебера про силу прагнення статусу. Жага статусності, як йому здавалось, пояснювала поведінку цілком розумних американських письменників, які, здавалося, наче подуріли, змагаючись одне з одним у відданості комуністичним ідеалам. Певним чином Єль подарував Вулфу напрочуд вдалу можливість поїздити там-сям, розширити горизонти; він багато читав і знайомився з новими ідеями. Але дещо він помітив не одразу:

 

«Ці тупі довбойоби взяли й не допустили до захисту мою дисертацію, а це означає, що мені доведеться лишитись тут ще на місяць, аби видалити всі неприйнятні шматки тексту та передрукувати всю цю хєрню. Вони назвали мій видатний рукопис «журналістським» та «реакційним», тобто я маю закотити рукави та взятись до цензури: повикреслювати всі жарти та антикомуняцькі висловлювання, додати трохи ліберального гівна, щоб, їм, скажімо, трохи краще смакувало. Ми з тобою ще детально обговоримо, наскільки тупі ці довбойоби, коли побачимось».

(З листа 26-річного Тома Вулфа до друга, 9 червня 1956 року)

 

НЕПЕРЕСІЧНИЙ РЕПОРТЕР

 

Отже, він переписує свою роботу. Нашпиговує її науковими термінами та штучно створює «неупереджений» тон (наприклад, оборотами на кшталт «американський письменник Е.Гемінгвей») - і роботу схвалено. Після цього він чимдуж тікає з Єля. Йому скоро тридцять, а він ще й досі не впевнений достеменно, чим саме зможе заробляти собі на життя. Але він має амбіції, і серйозно налаштований знайти своє місце у світі. Батько знайомить Тома зі своїми бізнес-партнерами. Вулф пише листа великому начальнику у сфері продажів та надсилає йому «витримки зі своїх робіт на тему комуністичної діяльності американських письменників та інших «інтелектуалів». Пробує знайти роботу у сфері зв’язків з громадськістю. Він пише листа в адміністрацію «Американських Авіаліній», аби дізнатись, чи немає у них вакансій. В якийсь момент він навіть розглядає варіант стати викладачем економіки.

Cловом, він не має чіткого уявлення про те, чим хотів би займатись, хоча вже довгий час розмірковує над професією письменника чи художника. У травні 1955 року він написав декану університету Вашингтону та Лі: «Я дуже серйозно думаю піти в журналістику чи в суміжну сферу діяльності», але він зволікає з реальними діями у цьому напрямку, оскільки вважає, що цим розчарує своїх батьків. Пише листа одному з друзів свого батька та зізнається, що дуже хоче «писати про спорт». Нарешті, він розсилає листи та резюме до газет, пропонуючи свої послуги або в якості журналіста, або як ілюстратора. (В дитинстві йому подобалось, і досі подобається малювати – можна сказати, не менш, ніж писати). Відповідь Том отримав лише від одного видання: «Спрінгфілд Юніон» зі східного Масачусетсу. Вони зацікавились його кандидатурою, і у 1956 році, маючи двадцять шість років, він починає працювати в газеті.

Колись він вважав, що стане викладачем у вищій школі, а тепер цей юнак мандрує вулицями американської провінції, вишукуючи новин про дорожні пригоди, пожежі чи історії про «расове питання» - і його це, здається, анітрохи не бентежить. У його листах та інших паперах немає жодного натяку на те, що його батьки розчаровані його вибором чи що сам Вулф переживає, як складеться його кар’єра. Якраз навпаки: написавши статтю про новомодне підводне плавання (в газеті також опублікували фотографію самого Вулфа в обмундируванні аквалангіста), він надзвичайно задоволений. Надсилає батькам вирізки з номеру.

Однак він досі не визначився, ким хоче бути – принаймні, немає доказів зворотного. Його тексти виходять з підписом «Томас Вулф», а не просто «штатний кореспондент», але те, що він пише, міг так само написати і будь-хто інший. Він хороший штатний журналіст; спочатку працює у «Спрінгфілд Юніон», а потім, за два роки, у «Вашингтон Пост». Але у його текстах немає нічого надзвичайного. «Вашингтон Пост» посилає його до Латинської Америки в якості кореспондента, і він надсилає з Гавани точно такі матеріали, як надсилав і його попередник. Але у Вашингтоні (Вулфу уже тридцять з хвостиком) стають помітні перші ознаки того, що він не зовсім задоволений тим, яким шляхом прямує. Він пише листа своїм батькам і жаліється, що у «Вашингтон Пост» «з одержимістю маніяків вимагають жалісних історій про бідних та пригнічених». Він пише листа на десять сторінок дрібним шрифтом редактору «Сетердей Івнінг Пост», намагаючись зацікавити його матеріалом, для якого не знайшлося місця у «Вашингтон Пост» - текст був про «пристрасті за статусом в окрузі Вашингтон». «Я не вірю, що є якась тема, яка б більше цікавила людей, ніж ця – хіба що фінансові справи їхніх сусідів», - пише він. Він старанно занотовує свої спостереження за місцевими жителями та їхніми спробами видертись якомога вище по соціальній драбині. Ось, наприклад, престижним авто тепер вважається не «Кадилак», а чорний «Лінкольн» (через те, що чорний «Лінкольн» у Джека Кеннеді); високопосадовців з адміністрації Президента запрошують на коктейльні вечірки в якості «статусних гостей» (це називається «заграбастати собі чиновника»); дійшло до того, що вже і свідоцтва на домашніх тварин перетворили на об’єкт престижу: чим менший порядковий номер свідоцтва, тим крутіше. Вулф, здається, обійшов весь Вашингтон, аби дізнатись, що де про кого кажуть. У його записниках – адреси всіх важливих персон та престижних будівель (вулицю, де розташовано посольства африканських держав, він позначив у себе як «канібальський квартал»).

Але матеріал про «пристрасті за престижем» він так і не пише; можливо, через те, що не вірить у задумку на сто відсотків: він щиро переконаний, що питання статусності є основним рушієм людської діяльності та здебільшого пояснює їхню поведінку. Проте поведінка мешканців Вашингтону не здається йому такою вже цікавою. Аналізуючи творчість письменників, люди здебільшого звертають увагу на ті речі, які автори обирають як тему для своїх робіт. Але те, про що письменник вирішив НЕ писати, є не менш цікавим. Чоловік, якому судилось стати головним літописцем цілого покоління американців, вирішив, що Вашингтон – не така вже й цікава тема (будучи штатним працівником «Вашингтон Пост». Через десятки років, пишучи листа другові, він, серед іншого, пояснить, чому так:

 

«Республіканська партія – принаймні, у своєму нинішньому складі, довго не протягне… через очевидну тупість партійців. Що поробиш? Звісно, це була цитата з Леніна – це єдина його світла думка. Відповідь: нічого не поробиш. Позиції Америки непохитні. Ми – Римська імперія третього тисячоліття. Наш уряд – наче швидкісний поїзд на колії. Зліва волають, справа волають, але поїзд все одно рухатиметься лише вздовж колії. Ну і слава Богу. Ось чому я вважаю, що писати про американську політику надто нудно. Ніксона усунули з посади. Чи з’явилась на арені військова хунта? Чи з’явились на вулицях танки?  Я вас прошу».

28 лютого 2000 року. 

 

ЖАРТІВНИК ЙДЕ ВА-БАНК

 

Дебора Геінколд

Єдине, що зацікавило Вулфа у Вашингтоні, причому не на жарт – це Г’ю Трой. Цей чоловік – перший офіційно зафіксований випадок, коли Том Вулф почав досліджувати одне явище, а наштовхнувся натомість на дещо набагато більш цікаве. Вулфу дали завдання написати про жарти та розіграші – в Англії та в США. Хтось розповів йому, що у Вашингтоні є чоловік на ім’я Г’ю Трой, і він був нібито «найбільш видатним спеціалістом з жартів в історії Америки». Вулфа все це взагалі не цікавило – він просто виконував свою роботу – але, як велів йому обов’язок, поїхав на зустріч з Г’ю Троєм. Вулфів матеріал про жарти та розіграші міг написати будь-хто. А ось довжелезний некролог, щойого з власної ініціативи пропхав на шпальти однієї з Нью-Йоркських газет через три роки після смерті Троя – таке міг написати лише Вулф. 

 

«Трой не був одним з тих маленьких жирних масонів, як я був подумав спочатку. Він був здоровенним, майже два метризаввишки, і важив, мабуть, десь 110 кілограмів. Йому було приблизно 55 років. Він носив м’які білі сорочки, вовняні речі та декоровані кісткою черевики, наче юрист з ділового кварталу. У нього була харизма; приємний голос, манери… він увесь… був людиною, що, вочевидь, ходила до «правильної» школи, була членом «правильних» клубів та братств, ходила на котильйони… Маленького Г’ю ростили аж ніяк не «клоуном».

 

А сам Трой взагалі не вважав себе гумористом: він навіть не зовсім розумів, як можна цілеспрямовано придумувати жарти. По суті, він займався соціальною сатирою. Його жарти були його способом реагувати на те, що його непокоїло. Під час Великої депресії, наприклад, він не міг спокійно дивитись, як поліція ганяє з лавок у Центральному парку безхатченків. Отже, він купив лавку, привіз її до парку, ліг на неї і став чекати приходу копів, після чого схопив лавку та пустився навтьоки. «Це була всього лише прелюдія до сценки, яку вирішив розіграти Трой, - пише Вулф. – Він тільки цього і чекав. У суді… варто було бачити їхні обличчя… коли Трой помахав у них перед носом чеком на купівлю лавки та став вимагати, аби йому її повернули». Або ось іще: на початку п’ятдесятих Трой став дуже перейматись бумом на роботу «літературних негрів».

 

«Всякі видатні особи вже навіть не намагаються самотужки писати собі промови. Новий очільник одного з провідних університетів попався на плагіаті: виголошував від час урочистої церемонії вступу на посаду промову, яку його лінивий, безтолковий спічрайтер безсовісно зідрав зі статті ректора іншого університету у якомусь науковому журналі.

Одного разу Троя просто осяяло: «ТОВ «Художні Негри»! Він розмістив у газетах «Вашингтон Пост» та «Таймз Геральд» від п’ятого лютого 1952 року оголошення такого змісту: «Надто зайняті, аби писати картини? У вас є талант, але бракує часу? Звертайтеся до «Художніх Негрів»! 33-тя вулиця, будинок 1426. Ми намалюємо – ви поставите свій підпис! Будь-який художній стиль! Імпресіонізм, модерн, кубізм, примітивізм (на кшталт Бабусі Мозес [2]), абстракціонізм, скульптури… До того ж, чому б не влаштувати виставку?»

Одразу посипались замовлення. Трой відмовлявся від них, кажучи, що компанія завалена роботою. Згодом почали телефонувати з газет та інформаційних агенцій. Кожному з репортерів Трой максимально щиро та ввічливо відповідав, що готовий розкрити всі дані та все їм розповісти, якщо тільки вони збережуть в таємниці його ім’я.

«Вже наступного дня всю країну сколихнула новина: вже три роки в Нью-Йорку орудує картель «художніх негрів», а тепер вони відкривають філіал у Вашингтоні, бо «в офіційних державних колах є величезний попит на їхні послуги».

 

Ось так Том Вулф вперше знайшов споріднену душу. Описуючи Троя, він певним чином описує самого себе:

 

«У мене було відчуття, що Трой не хотів копатися у собі, наче не знав достеменно, що він може знайти… Мені постійно здавалось, наче існує два Троя: один – добре вихований, ввічливий, серйозний, уважний; а інший – взагалі без гальм, якийсь сучасний Дон Кіхот, герой у королівстві кривих дзеркал».

 

Влітку 1962 року Вулф кидає роботу у «Вашингтон Пост» та переїжджає до Нью-Йорка, де отримує роботу штатного кореспондента у «Геральд Триб’юн». Том Вулф теж наче має два різних обличчя. В особистому спілкуванні він доброзичливий, ввічливий; дотримується правил етикету та виправдовує покладені на нього очікування - «хороший хлопчик», про якого всякий сказав би: «його виховали як годиться». Він притримує для інших двері, не сідає за стіл, поки не сядуть дами та терпляче слухає навіть найнудніші розмови, і так буде завжди, навіть коли йому виповниться 85 – вік, за якого він вже заслужив право ігнорувати ідіотів та всідатись на перше-ліпше вільне місце. Але коли Вулф бачить чистий аркуш паперу, на нього наче щось находить: він наскрізь бачить людей (особливо тих, хто впевнений у власній важливості та розумі), і не може тримати це у собі. З нього так і рветься назовні те, що на публіці він би ніколи не наважився вимовити. Доки він працював репортером, його особисті погляди навряд чи могли викликати якісь серйозні проблеми, адже репортер щоденної газети має триматись у певних рамках; описуючи людей, він має принаймні здаватись неупередженим. Отже, Том Вулф, наближаючись до екватора своєї кар’єри, змушений працювати, образно кажучи, зі зв’язаними руками. З одного боку, він настільки добре працює репортером, що не має необхідності робити щось інше. З іншого, фінансове положення не дозволяє йому кинути писати для газет, навіть зважаючи на те, що робота не дає йому розвернутись на повну. Пишучи, він щоразу стримує себе, тримає себе на ланцюгу.

 

ЧОЛОВІК У БІЛОМУ КОСТЮМІ

 

До речі, важливу роль у цій історії відіграють гроші. Коли Вулф переїхав до Нью-Йорка, у нього було лише дві спортивні куртки. В «Геральд Триб’юн» всі репортери носили костюми, тож він теж пішов і придбав собі костюма; білого костюма. Він нічого не хотів цим сказати, просто у місті Річмонд, штат Вірджинія, влітку було так заведено – носити білі костюми. Однак, коли він вперше вдягнув цей костюм, то зрозумів, що він з досить цупкої тканини, що дозволяло носити його і взимку також. Його фінанси були настільки скромні, що доводилось цілий рік носити один і той самий костюм, бо не було змоги купити інший.

Згодом сталося дещо надзвичайне. Восьмого грудня 1962 року нью-йоркські газетярі, всі до одного, вийшли на страйк. Том Вулф був журналістом, але до жодної газети не належав. Йому скоро мало виповнитись тридцять три роки: вже більше не юнак. У нього не було збережень; не було і стабільної зарплатні. Він намагався визначити, чи зможе знайти роботу в сфері реклами. Пише листа батькові та просить у нього поради:

 

«Не те щоб я надто горів бажанням писати рекламні тексти, але за це дуже добре платять… Поки що, звісно, я цим нічого не заробив. Тим часом ось над чим я міркую: може, податися на отримання виплат по безробіттю? Мене це бентежить, і мені б дуже згодилась твоя порада, тому що я страх як не хочу стати безробітним. Можливо, це лише хибна гордість».

(З листа Тома Вулфа до батька, 23 січня 1963 року)

 

У листі-відповіді батько написав, що не бачить нічого соромного в тому, щоб податися на державну допомогу по безробіттю. Проте Вулф чомусь все одно не міг погодитись. Замість того, щоб стати на біржу праці, він пішов шукати собі місця – звісно, в першу чергу розглядаючи вакансії у журналах. На замовлення журналу «Есквайєр» він полетів до Каліфорнії, аби дослідити дивний новий світ створення унікальних авто на індивідуальне замовлення. У листі до батьків Вулф описував побачене:

 

«Ця поїздка – одна з найбільш цікавих у моєму житті. Лос-Анджелес просто неймовірний – наче всі нові американські передмістя зібрали докупи та помістили на одну рівнину… Всі користуються авто, весь час за кермом. Проїхати п'ятнадцять кілометрів, аби купити гамбургер – звична справа…

Любителі авто, чи як їх назвати – це дуже цікавий народ, особливо ті, хто займається оформленням машин на замовлення. Вони ледве зводять кінці з кінцями, мають багато дивних звичок та богемних антисоціальних замашок, і взагалі, якщо можна так сказати, є «вищою кастою» митців західного узбережжя».

(Квітень 1963 року)

 

Та ось у чому засада: писати листи батькам виявляється нескладно, а побудувати розповідь для «Есквайєру» - не дуже. Він написав сотні тисяч слів, працюючи в газетах. Є конкретний об’єкт, що його цікавить: не так авто, як сама суть американського способу життя. Він сідає писати… і не може. Слова просто не складаються в речення. Зрештою, він телефонує своєму редактору, Байрону Добеллу, та каже, що просто не зможе підготувати матеріал. Добелл каже: «Есквайєру» конче потрібен текст на цю тему, і якомога швидше. На фотографії вже витрачено десять тисяч доларів; ці фотографії треба супроводжувати якимось текстом. Просто вишли мені сьогодні по обіді свої нотатки,- каже Добелл, - а я комусь доручу зробити з них матеріал». Вулф так і зробив. «Любий Байроне», - пише він (хоча міг з таким самим успіхом написати «Любі мама і тато»).

 

«Вперше я побачив ці авто на замовлення, коли був на «Ярмарку для підлітків» у містечку Бербанк, передмісті Лос-Анджелесу, неподалік від Голівуду. Дуже дивна, навіть дика місцина, як для мистецької виставки, - я, маю зізнатись, дійшов висновку, що ці унікальні авто – це ніщо інше, як витвори мистецтва. Принаймні, за мірками цивілізованого суспільства».

 

Ще кілька сторінок; і Вулф вже не просто сухо переповідає факти, як можна очікувати від журналіста, який просто має здати нещасному змученому редактору хоч щось, щоб можна було помістити під фото текст. Він дає собі волю.

 

«Починаючи з 1945 року, у дітей того покоління формувалось абсолютно своєрідне ставлення до авто, ставлення, що сягало вершин витонченості. Дорослі про це навіть не здогадувались – передовсім через те, що молоде покоління не любило про це базікати, навіть найбільш обізнані з його представників. Це не ті суспільні прошарки, серед яких у сімнадцятирічному віці заведено писати «вдумливу аналітичну прозу»; якщо і знаходяться такі індивіди, то вони дуже скоро потрапляють до рук викладачів англійської мови та літератури, які дресирують їх у дусі Гемінгвея чи типових письменників-співців «принижених та ображених». Після такого навчання, якщо хтось із них писатиме, наприклад, про шосе, то це буде «дорога, вкрита краплями дощу», а машини по ній їхатимуть зі звуком «шовку, що роздирають навпіл». А між тим, звуків, що видає шовк, там не чули з 1945 року».

 

Коли він скінчив, довжина листа склала сорок дев’ять сторінок. Незвична пунктуація, пропущені слова, пишні обороти у стилі рококо, що інколи підкреслюють головну думку, а інколи відволікають від неї – всього цього, що стане характерним для робіт Вулфа пізніше, тут ще немає. Проте вже є його надзвичайна здатність бачити те, чого інші не помітили чи розцінили як «неважливе». Цей матеріал справив ефект зриву тонкої захисної плівки, яку різко зірвали з поверхні суспільства: стало видно, що насправді коїться під нею. Те, що насправді має значення. Вранці він відправив листа до «Есквайєр». «Це було наче спалах світла посеред ночі, - пригадує сьогодні Добелл, - як би там не було, Вулф знайшов таку струну чисто американського гумору, якої, здається, ще ніхто до нього не торкався. Його тексти були не схожі на Трумана Капоте чи Ліліан Росс… це було взагалі не схоже ні на кого». Добелл викреслив  привітання («любий Байроне!») та опублікував цього листа, без змін, озаглавивши його «А ось («вррруммм-вврруууммм!») з-за рогу видно нашу гладеньку цукерочку в мандариновому цвіту («брррууумуммммм»)».

Серед Вулфових паперів збереглася копія листа з початку 1965 року – менш ніж півтора року з того дня, коли його справжній голос зазвучав зі шпальт газети, і вже після того, як він опублікував з десяток матеріалів у журналах – головним чином у новому кольоровому додатку до «Нью-Йорк Геральд Триб’юн» - у «New York Magazine». Голова «Геральд Триб’юн» отримав листа від Россера Рівза. У шістдесяті роки Рівз був наймоднішим та найвідомішим рекламним агентом; саме він став прообразом Дона Дрейпера, головного героя серіалу «Безумці» (Madmen). Так от, він пише:

 

«Є такий собі Том Вулф, який зараз пише для «Геральд Триб’юн». Він один з найбільш розумних, спостережливих та талановитих людей, що з’являлись у нашій справі протягом багатьох, багатьох років… Я вже бачу, що він перетворюється на культову особистість».

(З листа Россера Рівза до Волтера Тейєра, 30 березня 1965 року).

 

У НОВОМУ СТАТУСІ

Півтора роки! Саме стільки знадобилось Вулфу, щойно він віднайшов свій неповторний голос, аби зробити цей стрибок: від переживань щодо виплат по безробіттю до статусу культової персони. Станом на початок 1965 року картина така: літературні агенти благають його про права на видання книги, видавці благають, аби він таку книгу написав, голівудські агенти просять дозволу зняти за його статтями кіно, а в цілому всі просто хочуть примазатись до його успіху. Два роки тому читацькі листи приходили в основному від його власної матері. Тепер йому пише сама Сибіл Шеперд (відома американська акторка – прим. пер.). Його запрошують на вечірнє шоу Джонні Карсона. Тепер на полях своїх записників він не лише малює голих парашутисток, але і підраховує гонорари за лекції. У нього навіть з’явилася переслідувачка. Також є і дивна нова «споріднена душа», вона ж товариш за перепискою:

 

«Любий Томе, я щойно повернувся з короткої мандрівки на схід; я дзвонив тобі з аеропорту, але тебе знову не було вдома. Що за старі вівці беруть там у тебе слухавку? Так і уявляю собі: у тебе вдома лунає телефонний дзвінок, і старезна, розбита радикулітом і подагрою розвалина припиняє натирати воском підлогу у тебе в коридорі, повільно підіймається з колін і з болем шкутильгає до апарату, аби прохрипіти у слухавку: «А його нема». Як там справи з книжкою про Кізі?»

(З листа від Гантера Томпсона, 26 лютого 1968 року)

 

Як і Гантер Томпсон, Вулф, набувши нового статусу, створює публічний образ себе самого – так само впізнаваний та помітний, як і звуки, які він передає на папері. Щойно він став відомим, люди стали помічати його білий костюм та робити на цей рахунок коментарі, чого раніше не було. Тепер же костюм сприймали як ексцентричність, що є природною для генія, своєрідний побічний ефект цієї геніальності. Купив він його просто тому, що так було заведено влітку у місті Річмонд, і носив його далі через те, що взимку в костюмі було тепло. Аж ось – це вже не просто одяг, а цікава характерна риса. Вулф накупив цілу шафу білих костюмів, а до них – капелюхи, трості, взуття, рукавички – всі необхідні аксесуари. Змінюється також і його почерк: колись він писав акуратним робітничим шрифтом, а тепер лишає на папері самі пишні завитки та кола. У своїх репортерських записниках він практикується виводити різні види автографів, і зрештою зупиняється на найбільш екстравагантному: літери у ньому такі пузаті та химерні, що схожі на ескадрон літаючих тарілок, що раптом атакував той аркуш паперу. У переписці з колегами та друзями він бере більш виважений та ввічливий тон – скажімо так, це манери людини, що «відрізняється від інших». Через дев’ять років після свого гучного дебюту він отримує почесне звання доктора наук від університету Вашингтона та Лі. «Будучи штатним автором «New York Magazine», він, наче лорд Байрон за багато років до того, одного прекрасного ранку прокинувся знаменитим», - сказав ректор. Як і лорд Байрон, Вулф також тонко відчував, чого очікує публіка від своїх геніїв.

Проте робота над власним іміджем жодним чином не заважає основним заняттям – принаймні, все не так, як вийшло у Гантера Томпсона. Вулф навіть зберігає ясний, незатуманений погляд на світ. Вулф потрапляє на борт психоделічного шкільного автобуса, у якому Кен Кізі та його апологети подорожують країною, проповідуючи вживання ЛСД. Вулф у своєму білому костюмісидить і спостерігає за Кізі та його відданими фанатками, що якраз започатковують концепцію «секс-наркотики-рок-н-рол». Ніхто, прочитавши Вулфів звіт про все це (він називався «Електричний Газований Кислотний Тест»), не спитав себе (принаймні, я таких уважних читачів не знайшов), а як взагалі Вулфу це вдалося? Як сталося, що ці люди прийняли його до свого кола, майже як свого? Чому люди впускають до своїх життів цього дивака у білому костюмі, чому дозволяють йому спостерігати за своїм життям настільки близько? Практично ніхто не здатен підібратись ближче за нього, він перший, кому це вдалося.

І справа не лише у тих, хто жадає уваги – як Кізі, котрий навстіж відчинив чоловіку у білому костюмі двері у своє життя. Вулф написав статтю про витоки нового виду спорту – гонки на авто серійного виробництва – та про легендарного пілота цих перегонів, Джуніора Джонсона. Джуніор Джонсон не спілкується з журналістами. Він відомий своїм відлюдництвом: окрім вузького кола його родини та друзів, ніхто не знає, який він насправді. А Том Вулф раптом, нічого не пояснюючи, розповідає про те, як у Джуніора на задньому подвір’ї, як він рвав там бур’яни з його двома сестрами і спостерігав, як стежкою йде червоний півень, а Джуніор розповідає йому всяке… Читач дізнається безпосередньо від Джуніора про те, що перегони NASCAR, по суті, почалися з віртуозного вміння Джуніора тікати машиною від федеральних агентів у Північній Кароліні, маючи повне авто забороненого самопального віскі. Cтаття Вулфа про Джуніора Джонсона для «Есквайєр», під назвою «Останній американський герой – це Джуніор Джонсон. Так!» стала черговою сенсацією – і все одно ніхто не надсилає автору листів з питанням: як вам це вдалося? Як сталося, що вас запросили до домівки чоловіка, який радше застрелить журналіста, ніж поговорить з ним? (Цієї осені виповнюється П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ відтоді, коли Вулф відкрив світові Джуніора Джонсона, тож перегони NASCAR разом з каналом «Фокс Спорт» випускають документальну стрічку, присвячену цій статті. Саме такий ефект зазвичай мали матеріали авторства Вулфа: герої його статей та події, які він освітлював, викарбовувались у пам’яті читачів назавжди). 

Нью-Йорк був – й досі лишається – єдиним місцем на землі, де письменник може взяти на себе роль такого собі туристичного гіда, привертаючи увагу цілої планети. Саме так і робив Вулф, принаймні, на початку: його задачею було спостерігати за елітою суспільства, що існували, відгороджені від решти людства, всередині своїх кольорових мильних бульбашок, і розповідати про побачене – на радість «пересічним громадянам». Потім навпаки – він мав час від часу і мешканцям елітних бульбашок пояснювати, «чим живе народ». Так він і курсує туди-сюди, тикаючи місто і село носом одне в одного. Сам він розташувався десь посередині. Він одягається незвично, він талановитий, має потужний інтелект – в цьому він схожий на людей з «вищого світу». Але насправді він не є одним з них. Він поділяє цінності передмістя – настільки, що коли «люди з бульбашок» про це дізнаються, то бувають шоковані. Він вірить у Бога, у свою Державу та навіть, до певної міри, у президентів-республіканців. Він навіть має сумніви щодо теорії еволюції.

Але все це насправді неважливо. Значення має лише його рентгенівський зір. Він бачить усе наскрізь. Станом на початок сімдесятих у Сполучених Штатах існує дві паралельні реальності: світ, яким його сприймають звичайні люди, та світ через призму сприйняття Тома Вулфа. Далі Вулф пише з цього питання статтю чи книгу – і більшість людей забувають про свої попередні погляди та переконання і пристають на його точку зору. Йому пробачають навіть щиру віру в те, що він володіє якоюсь дивною надприродною здібністю. Ціла планета спостерігає за чимось – і не бачить головного, аж з’являється Вулф і показує суть. 

20 липня 1969 року Ніл Армстронг зробив крок з космічного корабля «Аполлон-11» на поверхню Місяця.

Вулф, як і всі інші, зацікавився висадкою на Місяць, але не так самою місією, як людьми у її складі. Він помітив, що астронавти-першопроходці мали ряд спільних рис: вони були переважно старшими синами у родині, народилися в середині двадцятих років, у повних родинах – англосаксонські протестанти. Виросли у маленьких містечках. Більше половини з них назвали на честь батька. Іншими словами, ці астронавти були дуже схожі на самого Вулфа. Йому було цікаво: що ж у їхньому вихованні було такого, що зробило їх такими, як є? Іншими словами, він хотів знати, як з точки зору соціології пояснити собі себе самого.

Чим відомішим ставав Вулф, тим рідше писав матері та батькові – принаймні, судячи з архівів. Однак батько досі часто писав йому – було ясно, що він відчував, що його слухають, до нього прислухаються. В кінці листа, якого він написав після висадки астронавтів на Місяць, він пише синові:

 

«До речі… астронавти.

Героїв народжує хутір,

А місто дає євнухів.»

- Сократ

(З листа батька до Тома Вулфа, 1969 рік).

 

Цілком відповідно до цих поглядів, Вулф добру половину десятиліття проводить у поїздках вздовж та поперек країни. Гроші на це він отримує від публікації кількох інших книжок. Деякі з цих видань швидко забулися («Лілові рукавиці та навіжені», «Захаращеність та лоза»); деякі масштабні матеріали й досі є доволі популярними («Розфарбований світ»); але жоден з цих матеріалів не зрівняється для нього з історією про астронавтів. Розповісти про них мовою звичайної прози виявилось надзвичайно складним. Судячи з архівів, автор працює наче віл. Талант талантом, а геній завжди має бути вкритий потом від тяжкої праці. Отже: у цій історії немає головного героя, є сім астронавтів, що живуть в різних кінцях країни, а до того ж – ще ціла купа людей, яких треба знайти та розпитати. Саме лише збирання інформації забирає в нього сім років. Він доходить висновку, що відштовхувався він неправильної концепції розповіді. Всі астронавти – вихідці з армійських кіл, офіцерські чини. Так, вони дійсно всі без виключення були білими протестантами-англосаксами; покоління, народжене перед Великою депресією, і дійсно в більшості випадків – старші сини. Отже, вони дійсно мали з ним багато спільного – за багатьма параметрами. Але всі інші астронавти теж, проте обрали для місії чомусь саме цих сімох. Тобто мало бути щось ще.

Вулфу важко дається це рішення, але він відходить від початкового задуму – авторам нехудожньої літератури варто взяти з нього приклад. Це було дуже непросто, але Вулф розробляє нову концепцію. Він нарешті натрапив на слід: знайшов рушійну силу і свого життя в тому числі:

 

«Ця книга насправді не так про космічну програму, як про боротьбу за вплив між пілотами у висококонкурентному світі військової авіації. Якщо ми хочемо, аби книга вийшла успішною, то треба йти не «від людини до космосу», а радше звужувати космос до масштабів людини. Тут на перший план виходить людське самолюбство, точніше, постійні переживання на тему – а що я собою представляю порівняно з іншими людьми? Розкривати цю тему слід не з цинізмом, а так, щоб це було цікаво читати».

(З листа Тома Вулфа, коробка номер 126).

 

А ось уривок з довшого листа, якого Вулф пише скоріше собі, аніж своєму редактору, пояснюючи, що він замислив. Ця книга не так про космічну програму, пише він. Зрештою виявилось, що книга навіть не про польоти як такі. Вона про важливість статусу в людському суспільстві, і про те, що стається, коли змінюються правила будь-якої гри «в ієрархію». До початку космічної програми між льотчиками-винищувачами теж були «міряння статусами», і всі це розуміли. На верхівці піраміди перебували бойові пілоти, а над ними – майже небожителі – були ті бойові пілоти, що потрапили на військово-повітряну базу «Едвардс» у Каліфорнійській пустелі, аби випробовувати нові бойові літаки. Пілотиніколи не розмірковували вголос про хоробрість та міцність духу, необхідні, щоб потрапити на авіабазу, а потім – щоб проводити випробування. Але це саме ті якості, які виявились ключовими; ці невловимі риси Вулф назвав «стрижнем». Уособленням «людини зі стрижнем» став Чак Йегер; всі це знають і тим не менш, ніхто не говорить цього вголос. Всередині тісного маленького пілотського світу про нього мало хто чув – аж доки за справу не взявся Вулф. Єдиним реченням він змінює все:

 

«Будь-яка людина, що багато подорожує американськими авіалініями, швидко звикає до голосу пілота, що звучить у салоні через гучномовець… Він особливим чином розтягує слова; в цьому є дещо «простецьке», якийсь домашній, затишний спокій – інколи настільки перебільшений, що стає пародією сам на себе (і тим не менш, він таки заспокоює!)… цей голос повідомляє вам, що літак потрапив у штормову зону – його кидає вгору та додолу, він бовтається по триста метрів туди й сюди, а голос каже вам пристебнути паски безпеки, тому що може «трохи трусити»… Цей голос повідомляє вам (коли рейс із Фенікса рано вранці готується приземлитись в аеропорту Кеннеді, Нью-Йорк): «Друзі, отже… з вами говорить командир корабля…ееее… у нас тут горить така собі маленька червона лампочка на панелі управління, а це значить…що наше шасі…у неправильному положенні…Отже…не знаю, що там собі думає ця червона лампочка …» - тут стриманий сміх, довга пауза, він ніби каже нам: я не знаю, чи варто у все це взагалі заглиблюватись, але, може, вам буде цікаво.

«Але все-таки, певно, треба дотриматись правил… якщо ця лампочка так вже хоче…отже, ми знизимось метрів на сто над смугою в Кеннеді (аеропорт – Прим. пер.), а хлопці там внизу подивляться, що там з тими шасі… (з шасі він, як і з будь-якою іншою частиною літака, у дружніх відносинах). І вони нам всеее чесно скажуть, як воно є…»

Після кількох кіл над смугою у салоні знову чути той самий голос: «Отже, друзі, хлопці внизу – не знаю, чи то вони не виспались, чи що – але їм не видно, чи у правильній позиції наше шасі…Але ми тут з колегою у кабіні, ми переконані, що все в порядку, шасі випустили правильно, тому ми будемо приземлятись… аа, і ще одне (ледь не забув, ага) – поки ми летітимемо над океаном, ми позбавимось зайвого пального, воно нам вже не знадобиться, якщо ви побачите, як з-під крил щось дивне витікає, то це воно…а наші чарівні пані бортпровідниці, якщо їхня ласка… вони пройдуть зараз між рядами і покажуть вам, як треба правильно «приймати положення» - ну, ми це так називаємо (знову здавлений сміх, він ніби каже – у нас це так часто, це так весело, ми навіть назву окрему для цього придумали)… і от стюардеси, не такі веселі, як командир, починають давати інструкції пасажирам: зняти окуляри, вийняти з кишень кулькові ручки та інші гострі предмети, показують їм, яку позу треба прийняти, нахиливши голову…а внизу, біля смуг аеропорту Кеннеді вже ревуть жовті рятувальні вантажівки. У тебе серце вискакує з грудей, долоні спітніли, мозок майже не працює, але ти усвідомлюєш, що це – один з критичних моментів твого життя, і тобі досі в це не віриться. Адже якщо було б щось дійсно серйозне, то… хіба міг би КОМАНДИР, та людина, що має найбільш повне уявлення про те, що насправді відбувається…хіба міг би він посміюватись, розтягувати слова, валяти дурня таким голосом…

Тож – хто ж не знає цей голос! Хто зможе його забути? Він продовжує лунати в голові навіть тоді, коли небезпека минула.

Саме цей конкретний голос може злегка нагадувати вам південний чи південно-західний акцент, але корені його – в горах Аппалачі. Наприкінці сорокових – на початку п’ятдесятих цей характерний голос розповсюдився звідти до Каліфорнійської пустелі, далі, далі, доки не проникнув і не закріпився скрізь у громадянській авіації. Військові пілоти, а потім, пілоти комерційних авіаліній від штатів Мен та Масачусетс і аж до обох Дакот та Орегону – скрізь! – стали говорити з кабіни з оцим характерним розтягуванням слів, по-вест-вірджинськи – наскільки їм дозволяв їхній власний акцент. Це була манера говорити людини, яка стала уособленням «голосу щ кабіни» - Чака Йегера.

З розділу третього книги «Те, що треба».

 

Ось який вплив мав Чак Йегер на уми хоробрих молодих людей. Тоді з’явились росіяни, а з ними – нагальна, життєво важлива потреба випередити їх з висадкою на місяць. У НАСА, коли готували до запуску ракети, вміння чи хоробрість Йегера виявились непотрібними. Роботу астронавта могла виконати – і виконувала – навіть мавпа. Якщо судити за колишніми стандартами – за справжніми стандартами – то ці астронавти навіть не літали, строго кажучи. Від них вимагалось сидіти тихо та працювати з технократами – і не турбувати громадськість заявами, що для їхньої роботи вимагається менше навичок. Космічна програма підняла астронавтів на недосяжні висоти, а Чака Йегера лишила позаду, як відпрацьований матеріал. Світу потрібні були пілоти-герої, і астронавти сумлінно грали цю роль, але ніхто (окрім такого собі одного американського письменника) не вникнув у суть того, що сталося. Всі випустили з виду головне: алгоритм замінив собою хоробрість; на місце воїнів прийшли інженери. Романтика та лицарський кодекс честі були зметені вбік сучасністю. І не вперше (як написав би Вулф)! Це історія американського півдня ХХ століття – принаймні така, якою могли б розповісти її чоловіки Півдня.

Так чи інакше, але Вулф відчув це всім серцем, і це мало неабиякий ефект. Книга «The Right Stuff» («Те, що треба»). Стара журналістика чи нова журналістика, неважливо. Книга «Те, що треба» - це видатний твір американської літератури. Також це остання публіцистична робота Вулфа. Ця книга продавалась досить добре і забезпечила йому фінансову «подушку безпеки», яка дозволила йому більше не братися за настільки складні завдання. Тому він візьметься за задачу довести представникам «високої культури», а також самому собі, що він може написати роман у стилі репортажу. Цей роман, «The Bonfire of the Vanities» («Багаття марнославств»), розійдеться накладом у 750 тисяч примірників у твердій обкладинці та ще два мільйони – у м’якій. Такий успіх спонукав Вулфа зосередитись лише на написанні романів. І тут – цікава річ! - як тільки Вулф покинув «нову журналістику», ввесь рух втратив енергію та зійшов нанівець. Нова журналістика: 1963-1979. Мир тобі.

Так у чому річ? Річ, думаю, була в Томі Вулфі.

 

З ПЕРШИХ ВУСТ

 

«Вже той… незабаром Лонг-Айленд», - каже наш Йегер, ледь помітно розтягуючи слова. Наш дрон знижується, і скоро ми з Діксі знову стоїмо ногами на землі, у Гемптоні, прямуємо машиною до будинку, в якому Вулф нині проводить багато часу.

Ми застали письменника на кухні разом з дружиною Шілою, з якою він познайомився, коли вона ще працювала арт-директором у журналі «Harper’s Bazaar». На вулицях біля його дому кишить людьми у шортах та футболках, але він досі носить свого білого костюма та доповнює його білим капелюхом-федорою. Діксі, знайомлячись з ним, не показує своєї розгубленості, що дуже мило з її боку (пізніше вона скаже: «Коли я його побачила, я така – нічого собі! Одяг у нього – наче з минулого століття»). Вона майже одразу пішла на пляж гуляти з Вулфовим собакою. Наступні пару годин Том Вулф надає мені відповіді на питання, які цікавили мене з дитинства, а також на деякі нові.

У книзі «Радикальний Шик» йшлося в основному про «Легенди НФЛ», а «Хлоп’ята Гарді» були ні до чого. Здоровенний чорношкірий чоловік, що заважав Леонарду Бернстайну виголошувати промову – це реальний випадок, а не марення маестро; Вулф взяв це з одного з Бернстайнових інтерв‘ю. «Джоко Тор» - скоріше про «Хлоп’ят Гарді», аніж про «Легенди НФЛ». «Я не знаю, що на мене найшло з «Джоко», - каже Вулф. – Я ніколи не показував нікому свої вірші». Він не тримає зла на викладачів, що завалили його кандидатську. У масштабах цілого життя Єль, як він каже, «не мав надто великого значення». Він згадує, яким відкриттям стала для нього соціологія – особливо роботи Вебера – з питань статусу та ієрархії в суспільстві. «Я тоді повторював, що саме так все і влаштоване. Я щиро переконаний, що всі люди приймають рішення під впливом статусних факторів – якщо тільки рішення не стосується життя чи смерті»

Коли я питаю, чи не страшно йому було полишати Єль та йти працювати репортером у провінційну газету, він навіть не розуміє мого питання. На ньому не висіло кредитів за навчання (тоді їх ніхто не брав), і його не переслідувало відчуття, що він має негайно знайти своє місце у своєму світі, а інакше він його зжере. Здається, Вулф на початку своєї кар’єри був повністю позбавлений тривоги та невпевненості. Тим, кому нині двадцять два, здається смішною ідея їздити світом в пошуках сенсу життя, але саме це робив свого часу Вулф. Відклавши одруження та народження дітей до четвертого десятка, він примудрився уникнути того, що спіткало майже все його покоління, яке принесло в жертву свободу своєї молодості. Йому вдалося знайти те, що дійсно приносило йому задоволення. Він написав двадцять листів до різних газет, і лише «Спрінгфілд Юніон» відповіла йому та запропонувала роботу. «Їдучі у поїзді до Спрінгфілда, я був такий щасливий, що просто співав вголос: «О, я тепер справжній журналіст, я справжній журналіст». Він, як виявилось, дійсно переживав, що може розчарувати батьків, але виявилось навпаки: вони відчули полегшення з приводу його вибору: «Вони просто хотіли, аби я зліз з їхньої шиї». Пригадуючи про Г’ю Троя, він посміхається, але свій некролог згадує не одразу. Переслідувачку свою він теж не пам’ятає  - жодного з її довжелезних листів та на диво добре виконаних порнографічних ілюстрації, головними героями яких була вона сама та Вулф. Мабуть, він вкинув їх до свого сундука з архівами, як і всі інші папери. Проте він добре пам’ятає про свої сумніви щодо одержання допомоги по безробіттю. «Однією з умов отримання допомоги була участь у демонстраціях, - каже він. – Я подумав, що всі ці пікети – досить принизлива річ». Він також пригадує ту ніч, коли писав листа Байрону Добеллу, як шукав свій «голос». На цьому етапі своєї кар’єри він під час написання текстів завжди тримав під рукою одні й ті ж книжки: «Подорож вглиб ночі» та «Смерть у розстрочку» Луї-Фердинанда Селіна[3], а також дещо з робіт Генрі Міллера. «Мені здається, вони налаштовували мене на потрібний лад, - каже він, - але, можливо, це був самообман». Інколи, навіть пролиставши Селіна, він все одно не міг вичавити з себе ані слова. «Існує два типи письменницьких блоків. Один – коли ти не можеш працювати, тому що впевнений, що нічого не вийде. Інший – це коли тобі здається, що писати про це взагалі не варто». Останній – не його випадок. Його лякав сам матеріал і власні міркування з  цього приводу. «Думаю, я просто боявся роботи щось нове, - каже він, - тому що звичні речі вдавалися мені напрочуд добре». Це він про традиційну газетну журналістику. «Але коли я уявив собі, що просто пишу листа, все пішло як слід».

Слава не звалилася йому на голову. Світ очікував від Вулфа нехарактерних для нього речей. «Я так звик брати інтерв’ю в інших людей, - каже він, - а у мене самого інтерв’ю ніколи не брали. Люди очікували, що я такий собі «живчик». Вони так розчаровувались!» Його уважний погляд повсякчас був спрямований назовні (одна з причин, чому йому вдавалось так точно підмічати так багато речей); але коли погляди інших було спрямовано на нього, він міг розгубитись. Він був не такий, як Гантер Томпсон чи навіть Норман Мейлер чи Джордж Плімптон – всі вони ловили кайф, граючи роль самих себе (їм це подобалось навіть більше, ніж писати про пережите). Гантер Томпсон, наприклад, вжився у свою «роль» настільки добре, що повністю злився з персонажем, якого створив. Вулф пригадує, як одного разу обідав з Томпсоном у Нью-Йорку. «От він заходить до ресторану, в руках сумка. Гантере, що в сумці? – питаю я. А він мені: «Одна річ, що розжене весь цей ресторан до бісової матері». Виявилось, що в сумці був екстрений сигнальний пристрій військово-морського флоту. «Гантер сказав, що сигнал розповсюджується на відстань тридцяти двох кілометрів». Він дмухає у свисток – і ресторан, дійсно, моментально пустішає. «Ось це було для Гантера вартим уваги».

Видатні Білошкірі Чоловіки того часу (головні письменники покоління) вирішили, що замість бути екскурсоводами, вони краще самі стануть туристичною принадою. Джордж Плімптон став «начальником муніципального відділу з питань феєрверків» у Нью-Йорку, Норман Мейлер балотувався у мери, а Труман Капоте влаштовував у готелі «Плаза» бали-маскаради. Вулф пригадує сьогодні, як брав разом з Гантером Томпсоном участь в одній конференції в якості спікера. Їм заплатили за виступ, але Томпсон не прийшов. Він приїхав на саму конференцію, але потім банально забухав та не вийшов на сцену, спричинивши цим цілу купу неприємностей. Розлючений організатор загнав у кут Вулфа (він знав, що вони з Томпсоном дружили). «Я сказав йому: сер, Гантера наймають не заради виступу. Його наймають, аби він влаштував шоу. І він вам його щойно влаштував!»

Том Вулф був не такий. Вже маючи за плечима багаторічний досвід та славу, він не здатен був виголосити промову, не записавши її попередньо на папері. Він просто не був готовий до посади «відомий американський письменник сімдесятих років». «Білий костюм довго мене виручав, - каже він сьогодні, - завдяки йому люди були впевнені, шо він старанно когось зображає, а він тим часом спостерігав за ними. Насправді він не сприймав себе як певного «персонажа»; він бачив себе «нормальним хлопцем, що живе у ненормальному світі». Той факт, що вмів привертати до себе увагу лише своїми письменницькими здібностями, став для нього напрочуд доречним з точки зору літературних успіхів. Він жадав статусності та уваги так само як і будь-хто інший, але щоб отримати бажане, він повинен був писати. Все інше, що стосувалось публічності, йому забезпечував його кравець.

Він підозрює, що його кар’єра добігла кінця. Я згоден з цим, і на це є цілий ряд неочевидних причин. Кар’єрою як такою він зобов’язаний своїм унікальним голосом, а віднайти його він зміг лише тому, що мав достатньо часу. «Голос» його нерозривно пов’язаний з конкретним часом та місцем, які вже давно позаду. Він став тим, ким зараз є, не у Нью-Йорку в шістдесятих чи сімдесятих роках, а у місті Річмонд, штат Вірджинія, близько 1942 року, коли він ще маленьким хлопчиком визначився, що йому більш за все хочеться робити. Вулф вважає, що його карєра близиться до завершення з іншої, більш очевидної причини: Інтернет. Цифрові ЗМІ не здатні та навряд чи платитимуть за репортерську роботу «з ефектом занурення», яку робив він. А читачі не очікують (принаймні, вони так вважають), що репортер створюватиме для них власну окрему картину світу. «В сучасних умовах я б не зміг так само піднятися з низів догори, - каже він, - в певний момент доведеться влізти по вуха у цифрові медіа. Боже, я не знаю, що б я в біса робив з цим».

І тоді раптом він мене здивував. Якщо брати загалом, каже він, то «Радикальний Шик» - його улюблена книга. Його другий роман, «A Man in Full» (офіційного перекладу немає, можна перекласти як «У всій красі» - прим.пер), опублікований у 1998 році, розійшовся найбільшими тиражами, але «Радикальний Шик» - це саме та книга, у якій він не змінив би жодного слова. До того ж, він каже, що пам’ятає реакцію свого батька на цю книгу. «Я пам’ятаю, як він сказав: «Боже, та ти дійсно письменник».

Або ось іще:

 

Пані Леонард Бернстайн щиро запрошує Вас

Відвідати захід організації «Чорні Пантери» та почути виступи її лідерів.

Адреса: Парк Авеню, 895

Середа, 14 січня о 5 годині.

 

Ось воно, запрошення, прямо тут, в одному з файлів, що щільно набитий іншими запрошеннями на вечірки, а також різдвяними листівками, листами-подяками. Жодних приписок чи коментарів. На той момент Том Вулф вже є провідним сатириком свого покоління. Це покоління вже готове влаштовувати вечірки на його честь. А він просто неквапливим кроком заходить до будівлі на Парк Авеню у своєму білому костюмі прямо на вечірку Леонарда Бернстайна на честь «Чорних Пантер», так, ніби йому там місце.

Я зізнаюся йому, що мені досі цікаво: як же він потрапив на ту коктейльну вечірку Леонарда Бернстайна? Він посміхається та знову дивує мене.

Одного дня наприкінці 1969 року він пішов до редакції журналу «Харперс», побачитися з Шілою – вони тоді зустрічалися. Шіла була зайнята, тож він пішов позаглядати, де що робиться в офісах редакції. Зайшов до кабінету журналіста-лауреата Пулітцерівської премії, Девіда Голберстама. Самого Голберстама там не було. Двері було відчинено, і Вулф увійшов. На столі лежала здоровенна купа паперів, а зверху – запрошення – як можна втриматись? Воно було від пані Леонард Бернстайн. Вулф прочитав його, і в нього з’явилась ідея… Ці люди – вони поняття не мали… вони були наче богохульники… вони зовсім не бачили себе зі сторони… про те, що відбувається на таких вечірках, треба розповістиусім в Річмонді чи просто в будь-якому місці за межами Манхеттену, і вся країна просто лусне зі сміху! Чи від обурення… але, насправді, яка різниця, від чого саме? О Боже… Це дійсно неймовірно. Він набрав вказаний номер телефону: «Це Том Вулф. Підтверджую, що приймаю запрошення». І його ім’я просто внесли до списку запрошених. Він так і не зізнався Голберстаму, що зробив. Він тоді просто дістав з того стосу паперів новенького зеленого записника і написав на першому аркуші своїм закрученим почерком у стилі рококо: «Вечірка «Пантер» у Леонарда Бернстайна». І пішов – відкривати світ заново. 

 

Автор: Майкл Льюїс, листопад 2015

Переклад та адаптація: Саша Яцина

Джерело: Vanityfair

 


[1] Роман «Portnoy’s Complaint» американського письменника Філіпа Рота російською перекладено як «Случай Портного» або «Болезнь Портного».

[2] Бабуся Мозес – американська художниця-аматорка, що працювала у стилі примітивізму.

[3] Луї-Фердинанд Селін – скандальний французький письменник першої третини ХХ століття. Відомий величезною концентрацією ненормативної лексики у своїх текстах (у «Подорожі…» вона складає більше 30%), що сильно ускладнює переклад. Тим не менш, його творчість високо оцінювали Генрі Міллер, Чарльз Буковскі, а також Лев Троцький.