Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова
Пiдписатися

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Журналістська кар’єра Ернеста Гемінґвея в газеті “Star”

Уривки з трьох статей

До того як стати письменником, Ернест Гемінґвей був репортером-початківцем. По завершенню середньої школи Гем переїхав до Канзасу й отримав нормовану роботу у газеті Kansas City Star – робота, що сформувала його пізнаваний енергійний лаконічний стиль.

Деякі з його ранніх робіт складають враження недороблених та написаних нашвидкуруч. Статті написані ніби типовою для сьогодення газетною мовою (за виключенням надміру статистичних даних щодо заходів з вербування рекрутів до армії). Проте чим довше Гемінґвей працював у Star, тим більше удосконалювався його стиль – тим більше він ставав літературним. Нижче наведені уривки із трьох його статей.

 

априкінці дня у швидкій"
(20 січня 1918)


Гемінґвей так хотів отримати сюжет, що був готовий переслідувати для цього карету швидкої допомоги. Після того як він пропрацював у Star протягом трьох місяців, йому дозволили написати про нічну зміну в швидкій. У цій статі Гемінґвей відійшов від такої бажаної редакторами журналістської мови, натомість оформив її як коротку історію:

Нічний персонал швидкої волочився довгими темними коридорами лікарні з інертною ношею на носилках. Вони повернули до прийомного відділення та переклали непритомного чоловіка на операційний стіл. В нього були мозолисті руки, сам він був неохайним й кудлатим, жертва вуличної бійки біля міського ринку. Ніхто не знав його, та виписаний на Джорджа Андерсона оплачений чек на 10 доларів за будинок із маленького містечка в штаті Небраска допоміг його опізнати.

Хірург відкрив опухлі повіки. Очі дивилися вліво. “Тріщина у лівій частині черепа,” сказав він персоналу навколо столу. “Що ж, Джордж, тобі не доведеться перестати платити за той твій будиночок.”

“Джордж”' підняв руку, ніби щось намацуючи. Персонал лікарні поспішно схопив його, щоб утримати не дати йому скотитися зі столу. Натомість він почухав обличчя із втомленим смиренним видом, що видавався майже смішним, і знову поклав руку назад. Через чотири години він помер.

Там, де інші репортери сприймали б людей як просто імена на папері, Гемінґвей розкривав їх як особистості. У "Швидкій," він експериментував із діалогами задля створення як сюжету, так і передісторії. На думку д-раР. Ендрю Вілсона, саме в ньому Гем відточував свою майстерність у тонкій та зворушливій іронії. Наприклад:

Одного разу прийшов старий друкар, у якого рука розпухла від отруєння крові. Стереотип із типографського сплаву увійшов у маленьку подряпину. Хірург сказав йому, що потрібно ампутувати великий палець лівої руки.

“Чому, док? Ви ж не це маєте на увазі, правда? Нащо, було б гірше відпилити перископ у підводного човна! Мені треба той палець. Я – людина старої закалки. Свого часу я міг встановити шість верстаток в день – і це до появи лінотипів. Навіть зараз мені потрібна моя справа, щоб найкращі роботи виконувалися вручну. А ви збираєтеся позбавити мене того пальця і – що ж, було б цікаво дізнатися, як мені після такого тримати верстатку. Чому, док?”

Він понуро прошкутильгав геть. Французький художник, який пообіцяв накласти на себе руки, якщо втратить праву руку в бою, міг би зрозуміти боротьбу старого там, у темряві. Пізно ввечері друкар повернувся. Він був дуже п’яний.

"Просто забирай ті кляті роботи, док, усі ті кляті роботи,'' схлипнув він.

"Шестеро чоловіків стають танкістами"
(17 квітня 1918)


Коли війна схвилювала світ, Гемінґвея попросили висвітлити національний тренувальний табір для танкістів у Геттісбургу, Пенсильванія. Натомість він повернувся із нарисом про перебування у танку під час нападу.

Кулеметники, артилеристи та інженери розміщуються по своїх тісних місцях, командир повзе на своє місце, двигуни гуркотять йгримлять, великий сталевий монстр незграбно брязкотить вперед. Командир – мозок й очі танка. Зігнутий, він сидить під передньою турельною установкою й споглядає горбисту місцевість поля бою через вузьку щілину. Інженер – серце машини, бо він перетворює просто захисну машину в живий, рухомий винищувач.

Постійний шум – велика річ у танковій атаці. Німцям нескладно побачити велику машину, коли вонаважко пересувається по бруду впередй постійний потік кулеметних куль кресає по броні, шукаючи щілину. Кулеметні кулі не завдають шкоди, окрім того, що злущують з боків маскувальну фарбу.

Танк крениться вперед, піднімається вгору, а потім м'яко ковзає вниз, ніби видра крижаною горою. Гармати ревуть усередині й кулемети створюють стійкий друкарський гуркіт. Всередині танка атмосфера стає нестерпною через нестачу свіжого повітря йзатхлість горілого масла, бензинних випарів, вихлопних газів двигуна та пороху.

Команда всередині запускає гармати під акомпанемент постійного цокання куль по броні, ніби дощупо жерстяному даху. Гільзирозриваютьсяпоблизу танку, а прямі попадання похитують монстра. Проте танк зволікає лише на мить й грюкотить далі. Колючий дріт хрустить, перетинаються окопи й кулеметпотопає в бруді.

Потім лунає свисток, відчиняються задні двері танку, й покриті мастилом чоловіки із чорнимивід диму з гармат обличчями, виходять із вузького отвору, щоб підбадьорливо відчути як відходить у минуле мерзенна буденність піхоти. Згодом  вони повертаються до казарм та відпочинку.

"Суміш війни, мистецтва й танців"
(21 квітня 1918)


Ця була остання – й найулюбленіша – стаття Гемінґвея у Star. До цього моменту він вже відмовився від стандартної журналістської схеми “хто, що, де, коли” й натомість розпочав статтю із місця дії та діючої особи.

Жінка йшла по мокрій освітленій ліхтарем вулиці через дощ зі снігом.

Історія мала бути про танці солдатів із панянками з інституту образотворчого мистецтва. Замість цього Гемінґвей сфокусувався на порівнянні щасливих пар, що розважались у приміщенні, із самотньою повією на вулиці. (Хоча він ніколи не казав прямо, що жінка була проституткою. Гемінґвей тут хитро застосовував свій відомий “принцип айсбергу”.)

Троє чоловіків із Фунстону прогулювались вздовж стіни, розглядаючи виставку картин художників Канзасу. Піаніст перестав грати. Танцівники аплодували й він почав грати "The Long, Long Trail Awinding.'' Капрал піхоти нахилив голову до своєї партнерки по танцю у червоній сукні та повірив їй щось про дівчину із Чатокви, Канзас. У коридорі група дівчат оточила молодого білявого артилериста й тішилася з його пародіювання свого приятеля Білла, що сперечався із полковником, котрий забув пароль. Музика знову стихла й імпозантний піаніст піднявся та вийшов у хол за напоєм.

Юрба чоловіків рушили до дівчини в червоному, благаючи про танець. Ззовні йшла самотня жінка по освітленому ліхтарем тротуару.

У своїй книжці «Кембриджському компаньйону Гемінґвею», Скот Дональдсон пише, що “Гемінґвей згадує повію на початку, всередині та наприкінці статті, що показує те, що він вчився використовувати техніку обрамлення навіть у журналістиці. Це демонструє його схильність уникати умовностей, сягнути методів, що показують природу людей, а не голі факти, та означити значущість цих подій через внутрішні, а не зовнішні посилання, все це повториться у його художній прозі.” Ви можете помітити це в тому, як він огортає історію:

Піаніст знову зайняв своє місце й солдати помчали до своїх партнерок. Під час перерви солдати напували дівчат фруктовим пуншем. Дівчина у червоному, оточена чоловіками у формі, сіла за фортепіано, чоловіки з дівчатами зібрались довкола й співали аж до опівночі. Ліфт перестав працювати й веселий натовп групами спускався сходами всі шість поверхів й виходив на вулицю, очікуючи машини. Як поїхала остання машина, жінка йшла по протилежному боці вулиці й глянула на темні вікна шостого поверху.

Переклад: Інна Маркус