Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Українські письменники-журналісти – про роботу в двох сферах

Відомі українські письменники розповіли для «Мудрої корови» про те, як їх кар’єра у ЗМІ посприяла роботі в літературі, та що вони думають про сучасну  журналістику в Україні.

Типова для української культури історія це поєднання творчою людиною кількох ролей, досить згадати літераторів-кінорежисерів, письменників-юристів, поетів-видавців, проте очевидно найпоширенішою є паралельна робота автора в журналістиці та літературі. Ні, ми не маємо на увазі численні колонки у ЗМІ це типова річ для інтелектуалів у всьому світі. Мова йде про тих авторів художньої літератури, які щодня  у певний період, чи постійно поєднують роботу журналіста із написанням поезії чи прози.

Саме такі люди-оркестри відповіли для «Мудрої корови», що вони думають про стан сучасної журналістики та дали свої поради молодим фахівцям.

 

Артем Чапай – журналіст, тато в декреті (про це – однойменна, найновіша книга Артема), автор двох тревелогів, двох художніх романів та співавтор збірки репортажів «Війна на три букви»


Фото: Rafał Komorowski

Що видумаєте про стан нинішньої журналістики в Україні?

В Україні зараз десятки чудових журналістів, але попри це, як не дивно, бракує хороших ЗМІ.  До справжньої свободи слова нам ще, як казав Класик, «срать і срать»: на центральних ЗМІ, й особливо телеканалах, переважно є свій «порядок денний», за який журналістам важко вийти. Нещодавно читав лекцію на тренінгу в Полтаві, й про це говорили практично всі присутні. Найгірше в державних ЗМІ. Ті самі ЗМІ, які свого часу були проти Майдану, тепер дають вказівки типу «не зображувати армію так-то», абощо.

Що б ви порадили молодим журналістам, які тільки приходять в професію?

Читати New York Times, BBC World Service, The Guardian та інші нормальні західні видання й орієнтуватися на них, а не на те, чому вчать у ньюсрумах.

Що вам дав досвід літературної діяльності для роботи в журналістиці?

Як пишучому журналісту, він дав мені досвід обробки матеріалів з точки зору побудови наративу. До кожного репортажу я намагався підходити як до завершеного в собі тексту, який би захоплював читача. Незважаючи на те, який матеріал присутній у тексті - художній чи журналістський - текст має бути цікавим, а щоб уміти писати цікаво, треба вчитися - та й то бували слабкі тексти.

 

Лариса Денисенко – адвокат, ведуча «Громадського радіо» та авторка одинадцяти романів. Була авторкою і ведучою культурологічної програми «Документ +» на «1+1».


Фото: Костянтин Стрілець

Що видумаєте про стан нинішньої журналістики в Україні?

Зараз такий час, що будь-хто може вести блог. Тож якщо бути харизматичною особистістю та писати гарні тексти, або просто бути харизматичною особистістю, можна замінити собою медіа. Є люди, котрі перфектно із цим впоралися. Втім, варто зауважити, що до блогерів ніхто не висуває вимог щодо етичних й професійних стандартів, адже це інший жанр. Блогери є лідерами думок, особистостями, але не є представниками четвертої влади. Тому рівень відповідальності тут інший, виключно особистісний, і на це варто звертати увагу читачам. Журналістика балансує на межі професійності та невігластва, періодично переступаючи цей кордон. З`явилися журналісти, що є чутливими, наприклад, до прав людини. Небайдужість до цієї тематики виявили й глянцеві журнали, наприклад L`Officiel, що, на мій погляд, є проривом. Безперечно, багато зусиль для розвитку цього напряму доклав Центр інформації про права людини, що його очолює Тетяна Печончик. Але є і такі, хто займається пропагандою, маніпулює аудиторією і продовжує займатися джинсою. Є ледачі люди, котрі займаються виключно тим, що цитують сторінки соціальних мереж політиків, і звуть це новинами. Я це називаю: курочка по зернятку, або “що бачу, то і співаю”. І це що завгодно, але не журналістика. Є прекрасні зразки аналітичної та розслідувальної роботи. Можу відзначити проект «Доступ до правди»; «Журналістика даних» сайту «Тексти», «Наші гроші», тощо. Є вартісні культурологічні портали: «Коридор», «Читомо», «Українська Правда. Культура».

Що б ви порадили молодим журналістам, які тільки приходять в професію?

Постійно вчитися. Ця порада спрямована не тільки на журналістів, а взагалі – на всіх. Різноманітних курсів або ж майстер-класів дуже багато. Є вибір і не варто цим нехтувати. Також раджу читати якісну західну пресу, дивитися знакові телевізійні програми та слухати іноземне радіо. Слухати подкасти на різні теми, це – корисний досвід. Якщо ви хочете бути блискучим інтерв`юером/інтерв`юеркою – вчіться на прикладах колег. 

Так ви навчитеся згодом відрізняти поганий матеріал від якісного. Якщо ви хочете займатися журналістськими розслідуваннями – зрозумійте, насамперед, де можна перевіряти і брати інформацію, якими відкритими джерелами і як можна послуговуватися. Вчиться моніторити події, проста перевірка голосування народного депутата або депутата місцевої ради може дати поштовх до резонансного і корисного для суспільства матеріалу. Якщо ви хочете ствердитися як журналіст в сфері культури, читайте книги, дивіться вистави та кіно, ходіть на виставки та на концерти, вивчайте мистецтво, хай навіть спочатку це буде видаватися складним та нецікавим. Беріть та вивчайте цей живий матеріал, не варто оперувати анотаціями.

Що вам дав досвід літературної діяльності для роботи в журналістиці?

Перш за все ім`я. Його мені дала правнича професія та літераторство. Можливо, це формально, але це – важливо. По-друге, ставитися до текстів як до людей: бути уважною, жартувати, психологічно проробляти та розкривати героїв та героїнь, відчувати та створювати особливий стиль для кожного. По-третє, певне, відсутність страху перед чистим аркушем. Знання побудови сценарію, побудови роману також сприяють тому, що матеріали виходять завершеними, з епілогом/прологом за потреби, кульмінацією, цікавим перебігом та фіналом.

 

Катерина Бабкіна – авторка книг поезії, прози та дитячих творів, а також кіносценаріїв. Режисерка кіно. В минулому – редакторка журналу Esquire, а нині має своє шоу «Bookself» на радіо «Аристократи».


Фото: Челендж Радіо Шоу

Що видумаєте про стан нинішньої журналістики в Україні?

Є багато яскравих діячів, але немає системи і школи, нема на що орієнтуватися, і даруйте, нема толком де розвиватися. Текст на 4 тисячі знаків і кльові фоточки всюди візьмуть, а кому нести хороший якісний лонгрід? Нема кому. Є нарікання на свободу, але свобода на місці, немає натомість на чому виховати внутрішній критерій якості.

Що б ви порадили молодим журналістам, які тільки приходять в професію?

Не бути злими, лінивими, не братися за те, що нікому не треба, не орієнтуватися на «лайки», НІКОЛИ не висловлюватися в жоден спосіб про те, чого вони не знають, в чому не впевнені, чого не перевірили.

Що вам дав досвід літературної діяльності для роботи в журналістиці?

Нічого. Ну хіба що я добре володію мовою, але я не розумію, навіщо в журналістику в принципі ідуть люди неграмотні і такі, що не володіють мовою. Тобто не розумію, чому людина, якщо пішла в журналістику, лінується опанувати правопис, стилістику і не працює із словниковим запасом. Досвід в журналістиці, натомість, в літературній діяльності згодився. Але це уже зовсім інша історія.

 

Андрій Кокотюха – журналіст, кінокритик, автор сценаріїв та близько тридцяти художніх книг (детективи, трилери, історичні та пригодницькі історії, дитячі книжки)

 

Фото: Facebook

Що видумаєте про стан нинішньої журналістики в Україні?

Вона однозначно менш професійна, ніж була ще років десять тому. Причина стрімкий розвиток соціальних мереж, доступ до яких створює ілюзію перебування в епіцентрі подій. Всякий допис у соцмережах стає приводом для хибних висновків і часто є єдиною інформацією, з якою працює автор тексту. Нинішня журналістика фіксує подію, але не бачить контексту, навіть не шукає його. Приклад бійка Парсюка з Вілкулом. Замість нагадати суспільству, що до обох є питання і вкотре звернути увагу на відсутність дієвих законодавчих механізмів, автори обсмоктують факт. Ще одна особливість маніпуляції, на які ведуться практично всі. Йдеться про підміну поняття «свобода слова». Наприклад, висловлювати в Україні антиукраїнську позицію - свобода слова. Надавати ефір чи площу ворогам, а не просто громадянам з різними проукраїнськими позиціями - свобода слова. Приклад: інтерв`ю дворічної давнини, яке прогресивний Мустафа Найем взяв у Геннадія Кернеса, який постачав тітушок на Майдан, і нині покійного лідера цих самих тітушок Євгена Жиліна. Обоє моральні потвори, котрим не місце в прайм-тайм та на демократичних медіаплатформах. Після такого хочеться помити руки й прийняти душ. Але пан Найем подає це як «погляд іншої сторони».

Що б ви порадили молодим журналістам, які тільки приходять в професію?

Більше читати, дивитися й слухати. Вивчати контексти та історію кожного питання, на яке шукають відповіді. Хороша новина: в нинішньому відкритому світі пошук такої інформації багато часу не забере.

Що вам дав досвід літературної діяльності для роботи в журналістиці?

Я спершу почав роботу в журналістиці, а потім літературну діяльність. Загалом я мислю, як журналіст, а не як літератор. У мене і стиль відповідний, як кажуть - телеграфний. Або "стиль Хемінгуея". Тому в книжках відбивається передусім моя журналістська практика, а не навпаки. Тому письменником у звичному для людей значенні цього слова себе не вважаю. Я автор текстів, автор історій, люблю моделювати ситуації і робити висновки, а не плисти за потоком свідомості.

 

Тарас Антипович – журналіст, сценарист та автор п’яти романів


Фото: Олена Квасній

Що видумаєте про стан нинішньої журналістики в Україні?

Стан самої України такий, що тут будь-яка суспільно важлива робота пов’язана з певною мірою «подвижництва». Журналістська – не виняток. В умовах, коли фінансувати медіа-проекти можуть тільки олігархи, зберігати незалежність і доносити реальну картину дуже важко. Найпотужніші новинні потоки контрольовані власниками телеканалів, а отже в картину дня регулярно «вклинюються» чиїсь бізнесові, політичні інтереси. Я ТБ не дивлюся з 2006 року. Свобода слова «закупорена» в інтернеті.

Хоча є проекти розслідувань і на ТБ, під які знаходять іноземні ґранти або збирають кошти краудфандингом (хто скільки дасть). Хоча б у такому форматі журналісти зберігають реноме і незалежність, хоча це непросто і потребує характеру й таланту.

Одна з проблем – фінансова. Залишатися журналістом протягом десятиліть і при цьому зростати матеріально не виходить майже ні в кого. Чудові журналісти, попрацювавши кілька років, упираються в «стелю» в сенсі зарплат. Наприклад, сім’я поповнилась дітьми, а зарплата за три роки зросла лише на 50 доларів. Людина починає перекваліфіковуватися у редактора, «адміністратора» над журналістами. Або взагалі йде у прес-секретарі, депутати, в рекламу чи піар.

Наша журналістика залишається справою молодих. Думаю, на Заході інакше – там на телеекранах видно обличчя зрілих людей, які свій досвід обертають у престиж і вигоду. Їм нема резону тікати з професії заради інших заробітків.

Але навіть у цих умовах українські журналісти змогли стати лідерами громадського суспільства (згадайте Євромайдан). Вони ж часто і биті за це, бо людям пасивним і боязким легше в усьому звинуватити «своїх», ніж «чужих» – можливо, така українська вдача. Легше «поливати» Сергія Лещенка в ФБ, ніж прийти на суд над «тітушками» і продемонструвати громадський контроль над системою.

Є глобальні виклики для журналістики. Зокрема, розвиток соцмереж. Кожен блогер – сам собі ЗМІ, часом популярніший, ніж паперові газети й аналітичні програми ТВ. Фаховий журналіст втрачає «монополію» на донесення інформації. Якщо блогер робить це яскравіше, креативніше і швидше – навіщо людям слухати журналіста? При цьому журналіст несе певний вантаж відповідальності за слова. А блогеру фактчекінг по цимбалах, він може і прибріхувати заради ефектності. Та й теми він обирає суб’єктивно, а не за ступенем важливості. Цього не враховують фанати блогерів.

Я не знаю, як журналістика впорається з технологічною революцією мереж. Думаю, інформаційне суспільство просто перестало існувати в класичному вигляді, де була обмежена кількість продуцентів і великі маси реципієнтів. Тепер кожен може бути продуцентом. Є що сказати – відкривай акаунт чи відеоблог і говори. Ноосфера, про яку писав академік Вернадський, переповнена хаосом і «срачем». Зате нікому не нудно, ні дня без рядка.

Що б ви порадили молодим журналістам, які тільки приходять в професію?

Місцями мої поради можуть здатися дещо незвичними. Головний інструмент роботи – це мова, її досконале знання обов’язкове. Без цього ви – профан, навіть із гігантською ерудицією. Журналіста з неграмотною мовою не слухають. Звісно, добре володіти і українською, і низкою іноземних мов. Це ще й вигідно, бо дозволить братися за цікаві міжнародні відрядження, бачити світ. Отже, освіта й самоосвіта заради вдосконалення мови – це дуже важливо. Тому треба багато читати та аналізувати, як формулюють думку інші.

У журналістиці треба мати треновану пам’ять. З першого разу запам’ятовувати ім’я, прізвище людини, яка відрекомендувалася. Пам’ятати, чим займався герой матеріалу раніше. Це, здавалося б, елементарно, але українці переважно мають коротку пам’ять. Дискредитований політик, відсидівшись у Кончі-Заспі п’ять років, може виринути в образі «нового обличчя», і народ це «хаває». Значить, журналіст у цьому випадку повинен бути носієм пам’яті і нагадати суспільству, з ким воно має справу. Пам’ятати за інших.

Перед працевлаштуванням корисно для початку розібратися, хто ви за соціотипом, темпераментом. Якщо ви інтроверт – вам може бути некомфортно працювати репортером чи інтерв’юером. Це мій випадок. Хоча я мав справу з усіма жанрами, крім розслідувань, але зізнаюсь, що від процесу інтерв’ю чи репортажу не отримував задоволення. Не було істинного драйву від «тертя зі світом», занурення в розмову. У цих жанрах сильні екстраверти – люди більш комунікабельні, які активно всім цікавляться, встановлюють миттєвий контакт зі співрозмовником.

А інтроверти в журналістиці можуть бути добрими редакторами, колумністами, аналітиками. «Висидіти» добрий матеріал, а не «вибігати». Я кажу це тому, що досягти успіху можна лише в тому, що ти любиш. Не любиш себе на екрані – не будеш телеведучим (так, і нарцисизм тут не зайвий). Не любиш бути в гущі подій – не будеш добрим репортером.

Якщо ж у журналіста є не лише комунікабельність, а й пробивний характер і воля, він може робити розслідування – це найвищий пілотаж професії. Таких взагалі одиниці. Зате їхня робота може призводити до відставки президентів і урядів. Це гарантоване місце в історії.

Словом, найголовніше – знати, чого прагнеш і які дані для цього маєш. Цінувати свою свободу. І не чекати від суспільства вдячності тут і тепер. Історія віддячить.

Що вам дав досвід літературної діяльності для роботи в журналістиці?

Навпаки, я прийшов у літературу після журналістики. Тому можу сказати, чим журналістський досвід допомагає в «суміжних» професіях, якщо це цікаво. Здається, Ернест Гемінгвей казав, що в журналістиці варто залишатися не довше, ніж п’ять років, а потім переходити в інші сфери. Я пропрацював у ЗМІ сім років після випуску з університету. Потім займався рекламою, прозою, зараз на практиці опановую роботу кіносценариста.

Усе це стало можливим, тому що журналістика – добрий трамплін у «суміжні» професії. По-перше, вона дисциплінує, змушує дотримуватися часових рамок, концентруватися на матеріалі. По-друге, журналіст пізнає багато речей із різних сфер, які, здавалось би, йому не обов’язково знати. На практиці після 1 курсу я брав інтерв’ю у луцьких бомжів, яким мусив «ставити» горілку за свій рахунок, 

щоб розпитати про їхні методи виживання взимку. У різний час працював у відділах політики і культури, писав рецензії на книжки, музичні диски, фільми, робив серію інтерв’ю з видатними медиками України.

Усі ці знання, хоч і фрагментарні, десь та застосовую. Особливо вони потрібні письменнику і сценаристу, котрі повинні «оточити» свого героя справжніми проблемами, дібрати деталі, які характеризують країну, атмосферу, епоху. Творчість без таких деталей неможлива, навіть якщо ви - фантаст.

Я нікого не закликаю, як Гемінгвей, іти з професії після п’ятирічного стажу. Просто ділюся своїм скромним досвідом. Успіхів.

 

Олег Шинкаренко – журналіст, радіоведучий, музикант та автор чотирьох художніх книг


Фото: Facebook

Що видумаєте про стан нинішньої журналістики в Україні?

У 2014 році я зробив на цю тему ґрунтовне дослідження "Ukrainian media after Euromaidan", яке у дуже скороченому вигляді можна переглянути тут. Це був такий моментальний знімок на той момент. Якщо у двох словах, то тоді розпочалася руйнація монополії великих медіа, які належали олігархам, і несподіваний (але цілком логічний) прорив мікро-медіа типу «Громадського ТБ» і «Громадського Радіо», до якого причетний і я. Все це, звісно, унеможливило цензуру і будь-яку інформаційну монополію взагалі. Але таке розмноження медіа-джерел раптом призвело до парадоксального ефекту: справжня журналістика рідко пропонує сенсації, а коли вони дійсно трапляються, то мало кого цікавлять. Натомість жовта преса пропонує (а іноді й продукує) сенсації кожні 15 хвилин. І хоча кожна з них вартує 5 копійок, але постійна злива із цих монеток заглушає те, що дійсно варте уваги. В результаті суспільство від обговорення квартири Лещенка переходить до бійки Парасюка із Вілкулом і так далі. Ситуація із сенсаціями у журналістиці та літературі дуже схожа, бо вони обидві є медіа.

Робота професіоналів залишається майже непоміченою. Власне, так було завжди, але після 2014 року були надії на якісь кардинальні зміни. На жаль, вони поки не сталися. Хоча я все ж таки можу сказати, що органи влади стали більше реагувати на роботу медіа. Вони трішечки повернули собі своєї четвертої влади.

Що б ви порадили молодим журналістам, які тільки приходять в професію?

Раджу не поспішати, хоча вони й не дотримаються цієї поради. Журналістика це постійні перегони: хто перший той і переміг. І от у цій гарячці ти постійно думаєш про те, чим можна пожертвувати, щоб видати результат швидше. Врешті через деякий час цей список припустимих похибок перетворюється на твій стиль і навіть на стиль видання, в якому ти працюєш.

Ще існує один неприємний момент, з яким нічого не вдієш. Дуже часто все псують редактори. Я пам'ятаю, як один з них дописав у мою статтю чутки з Інтернету, другий домножив на два наведену мною цифру, щоб було кругліше, третій склав для мене список політиків «які зазвичай не кажуть нічого важливого» і «список політиків, кожне слово яких є надзвичайно важливим». Сперечатися з ними не має сенсу: краще одразу тікати, поки ви не зіпсували собі репутацію, бо сьогодні це відбувається дуже швидко. Редактори не підписуються під матеріалом і завжди викрутяться вашим коштом. Неможливо також бути повністю відстороненим у вашій роботі, але намагайтеся уникати в цьому особливого ентузіазму: від себе краще писати байдуже та скупо, хоча й цієї поради ніхто ніколи не дотримається.

Що вам дав досвід літературної діяльності для роботи в журналістиці?

Взагалі літературна та журналістська діяльність у мене довгий час розвивалися паралельно, тому живили одна одну. Література дала мені певну винахідливість, оскільки розвинула мою уяву. Пам'ятаю, як я йшов до Подерв'янського, маючи лише одне досить дурне питання: "Який був ваш перший сексуальний досвід?" і от що з цього вийшло. Журналістика у свою чергу дуже дисциплінує літературну мову. Оскільки ти звик писати економно й без зайвих прикрас, то такий стиль пробирається і в художню творчість. Врешті ти стаєш таким собі, як кажуть у Британії, man of letters людиною букв. Починаєш всіх сприймати, мов персонажів. Журналістика це і є література, тільки всім героям вашого твору можна подзвонити.  

Ну то що, читачі «Мудрої корови», надихнулися? Беріть поради до уваги і пишіть. А там видно буде, що у вас краще вийде – журналістські матеріали чи літературні. Адже лекторії ми вам з обох напрямків забезпечуємо.