Зачекайте,
триває завантаження

Мудра Корова

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Дякуємо, вашу пошту успішно додано.

Мудра корова кланяється

Мудра корова кланяється!

Опозиційні видання 1960-90-х років

Арешти, табори, розстріли чекали тих, хто наважився йти проти офіційної позиції режиму в СРСР, бо ж одна з головних ознак тоталітарного режиму – цензура. Опозиційні видання в радянській Україні почали з'являтися у вигляді "самвидавів" наприкінці 1960-1970-х років.

Wisecow підготувала добірку видань, автори яких  ризикували своєю свободою, здоров'ям і життям заради того, щоб надавати читачам об'єктивну, але заборонену інформацію.

Нелегальна політична організація "Український національний фронт" діяла у Західних областях УРСР. Саме вона почала видавати один з перших журналів, які були видані всупереч цензурі і йшли проти офіційної позиції партійної влади і подій в країні.

Журнал виходив з 1964 по 1966 роки. Всього світ побачило 16 номерів. Це вважається справжнім подвигом, адже навіть через 10-20 років далеко не усі опозиційні видання могли видати більше 10 номерів.  У ньому публікувалися проекти Програми та Статуту УНФ, присяга члена організації, статті антирежимного та програмного самостійницького характеру, передруки з видань ОУН та УПА. Друкувався він на “цигарковому” папері, тому з нього крутили самокрутки. Через що він майже не зберігся.

Часопис перестав існувати через те арешти членів організації. Цей журнал вважається предтечею "самвидаву".

 

Перший вітчизняний рок-н-рольний журнал, що виходив у Харкові в 1967 році. У СРСР будь-яка музика, створена за "залізною завісою" розглядалася, як ворожа вилазка, злісна спроба культурологічними засобами розхитати монолітну єдність молоді з партією і народом. Навіть її прослуховування вважалося своєрідним дисиденством, а виконання - було строгим табу.

Писати про "ворожу" рок-музику було добровільним переходом в опозицію. "Біт-Ехо" видавав Сергій Коротков, якого вважають засновником рок-журналістики в СРСР.

З'явився журнал у зв'язку з утворенням в Харкові рок-груп і першим сейшенів (маленькі фестивалі) в ДК "Залізничників" у 1966 році. Згодом журнал був репресований, і Сергій Коротков на двадцять років пішов в глухе підпілля.

 

Видання вважається колосальним явищем в боротьбі за незалежність України. Кожен текст, який там публікувався, навіть на культорологічні теми, формував українську політику.

Вперше він виходив у 1970-1972 роках (6 номерів). Видавцем і головним ідеологом журналу був В'ячеслав Чорновіл. У вступному слові видання говорилося про його завдання. У першу чергу зазначалося, що воно не є антирадянським і антикомуністичним. Головною метою є подавати об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту. Коротше кажучи, писати про все те, що забороняла радянська цензура.

В "Українському віснику", окрім політичних, друкувалися ще літературні та публіцистичні матеріали. Авторами "самвидаву" були - Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк та ін.

Журнал нелегально провозили у Чехословаччину, Німеччину, США, Англію. Його публікації читалися в ефірах "Радіо Свобода". Вони розповідали всьому світу про життя українців за "залізною завісою".

У 1972 році Чорновіл опинився за ґратами і видав розпорядження припинити випуск видання. Цей рік взагалі отримав назву "Генеральний погром", адже правоохоронці заарештували багатьох дисидентів. Це поклало кінець руху шістдесятників і водночас стало підґрунтям нової доби в історії руху опору. Самвидав перестав бути основним засобом боротьби з тоталітарним режимом. Його розповсюдження суттєво зменшилося. Однак за два роки "Український вісник" набрав великий авторитет, тому у різних регіонах України намагалися продовжити його випуски, але усі спроби завершувалися арештами.

Через 13 років Чорновіл повернувся на волю і вже у 1986 у нього з'являється бажання відродити "Український вісник". Він зібрав людей і скликав редколегію. Все це відбувалося вдома у нього вдома. Перший номер відновленного часопису вийшов у серпні 1987 року (Він був присвячений пам'яті Василя Стуса). Автори приносили свої матеріали, Чорновіл їх переглядав і робив правки. Потім тексти доходили до кількох людей, які через десять листів копірки штампували журнал. Кур'єрська робота була покладена на сина В'ячеслава - Тараса. "Забирав у батька матеріали, розвозив по друкарках. Тоді це було ще досить ризиковано. Кілька разів, я пригадую, бачив стеження. Я, як правило, робив це на велосипеді, то в них шансів не було наздогнати", - розповідає він в інтерв'ю виданню "Історична правда".

 

12 березня 1989 року у Львові відбулася велика проукраїнська демонстрація, яка завершилася міліцейським розгоном. Після цього керівництво і активісти організації "Товариство Лева" зустрілися з міським головою і у легкій формі говорили про легалізацію свого середовища. Нічого конкретного вирішено не було, просто налагодився неформальний контакт. Але коли мер покинув зустріч, активіст організації Олександр Кривенко виступив із пропозицією створити інформаційний бюлетень під назвою "Поступ". Так народилася газета.

Підказав Кривенку назву для видання тоді ще історик-початківець Ярослав Грицак. Більше того, вже під час дискусії про вибір назви для газети, у Кривенка та його однодумців був готовий макет газети саме з назвою "Поступ". Вони розуміли, що треба мінімізувати час між рішенням про створення видання і його першим номером. Вже через кілька днів був готовий перший наклад - близько трьох тисяч екземплярів. Але наступні пару тижнів він лежав просто в одному з приміщень "Товариства Лева". Голова організації Ігор Гринів вважав, що не треба поширювати газету одразу після подій 12 березня, бо це може привести до репресій. Поштовхом до розповсюдження видання стала звістка про те, що в Києві з'явилася газета "Голос відродження" і львів'яни не захотіли відставати від киян.

У першому номері газети було лише одне справжнє прізвище - Сергія Бадіка, який згодом став кумом Кривенка.

Раз на два тижні у Львів приїжджади люди зі всієї області на провід Народного Руху. Там і продавали "Поступ". По суті, так розпочалася дистрибюція вільної преси. Грошей у видання вистачало не тільки на зарплату головному редактору (40 рублів) і друкарці, а й кур'єрам - їм оплачували не тільки квитки на літак, при необхідності, а й добові. Відсоток із заробітку газети йшов "Товариству Лева". У газети були навіть два стипендіанти, які отримували по 40-60 рублів.

Пізніше "Поступ" почав виходити десятитисячними тиражами і відіграв значну роль у перемозі галицьких націонал-демократів у місцевих виборах 1990 року.

Саме вибори стали початком для "видихання" газети. У Львівській області перемогу здобула опозиція. Таким чином, зникла потреба в "самвидавах". І вже через півроку газета "Поступ" припинила своє існування. За весь час вийшло 6 номерів видання, а після 24 серпня 1991 року з'явилася нова газета - "Post-Поступ", яку також очолив Олександр Кривенко.

 

Щомісячна газета Української Гельсінської спілки. Головним редактором якої став колишній політв'язень Сергій Набока. Писали до видання В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Євген Пронюк та інші.

"Голос відродження" одразу ж стала популярним виданням. Її вихоплювали з рук, а десятитисячний тираж розходився за кілька днів.

Керівництво УГС не відразу захотіло видавати власну газету, не дивлячись на те, що Набока постійно казав, що їм потрібен "бойовий листок". Коли він зрозумів, що треба брати ситуацію у свої руки, то почав сам писати вдома тексти, а його дружина вирізала їх і клеїла. Разом вони зробили макет і журналісти потаємно повіз його до Вільнюса і там за 100 рублів зробив пробні тисячу примірників "Голоса відродження". 

"Або ти українець, або комуніст! Або ти, блін, демократ, або комуніст! Або ти хочеш будувати незалежну державу, або ти — комуніст!", - часто повторював Набока і жив за таким принципом. Потрапити до в'язниці за свої переконання не було для нього страхом. Після здобуття Україною незалежності, Набока не пішов у політику, а створив перше в Україні інформаційне агентство УНІАР і допоміг реалізуватися багатьом у подальшому відомим журналістам.

"Я ніколи не любив бути у перших лавах. Інколи просто доводиться. Ось тоді (наприкінці 1980-х років) мені довелося, адже я знав, що коли не я, то все — гаплик — у лайні будемо сидіти", - говорив він.

 

Художньо-публіцистичний журнал, який видавав Донецький осередок Української Гельсінської спілки. Почав виходити у 1990 році. Всього світ побачило два номери. Редактором видання був вчитель Ярослав Гомза. Припинив своє існування через брак коштів.

Як зазначають видавці часопису, він надавав перевагу матеріалам, які сприяють українському національному відродженню та самовизначенню. Автори писали про рідну мову, історію, яку не можна забувати, релігію тощо. Зокрема, у першому номері була опублікована "Загальна декларація прав людини". А у другому - матеріали про Василя Стуса та Олексу Тихого.

 

Літературно-громадський альманах, що виходив у Львові протягом 1987-1990 років. За цей час вийшло 5 номерів.

Видавці часопису розуміли, що не зможуть масово його розповсюджувати, тому вирішили обрати символічну назву. Легенда про траву євшан говорить, що її запах пробуджує пам'ять людини про її родове коріння.

Склад редакції журналу постійно змінювався. Ним займалися представники львівської інтелігенції. Життя "Євшан-зілля" почалося зі зборів неформального культурологічного товариства, яке збиралося в кав'ярні "Нектар" у 1980-х роках. Спочатку вони думали про те, як відновити пам'ять про діячів національної культури.

Основною метою журналу було не тільки відображати хроніку подій, а й публікувати аналітичні матеріали, які б зосереджували увагу на трагедії української культури.

 

Літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал, що виходив у Дніпрі (тоді Дніпропетровськ) протягом 1988-1990 років. Засновником і головним редактором був дисидент і поет Іван Сокульський. Його тільки звільнили з пермського табору, де митець пробув 8 років за членство в УГС, небажано-націоналістичну поетичну творчість та "нонконформізм" поведінки.

Наприкінці 1980-х журнал став місцевим флагманом інтелектуальної думки, мистецького злету. Навколо нього згуртувалися борці за незалежність, філософи і літератори, священики і правозахисники.

"Пороги" єднали Дніпропетровськ зі столицею, із Західною Україною (зокрема — через людей, причетних формально до творення видання, які мали франківське, львівське коріння). Видання було не лише дзеркалом історії, а й розвивало українську мистецьку думку. У своїх публікаціях автори наполягали, що у найтяжчі моменти людина здатна подужати, коли вона тримається свого роду й історії, і коли вона не сама в полі, а поряд існує плече друга, готове завше підтримати.

 

"Самвидав", що виходив у Миколаєві наприкінці 1980-х років. Наклад видання складав близько 500 примірників. Всього вийшло 10 номерів часопису.

Перші номери друкували у Вільнюсі, потім у Тернопільській області, а останні два - у Львові. Фінансувалося видання за допомогою добровільних пожертв, іноді гроші надавали іноземці.

КГБ та інші каральні органи намагалися тиснути на видавців, однак все, що вони хотіли видати - видавали. Найбільші проблеми у них були з розповсюдженням, коли штрафували розносчиків.

 

Це був один з перших радянських рок-журналів часів перебудови. Виходив він у Харкові. Головним редактором став Олександр Мартиненко.

У журналі публікувалися репортажі з квартирних концертів, заборонених акцій, розмови із музикантами. Наприклад, з лідером гурту "Акваріум" Борисом Гребєнщиковим.

В ті часи у молодих гурті виступали в умовах підпілля. Для того, щоб з нього вийти необхідно було назвати себе "ВІА" (вокально-інструментальний ансамбль) і надати свої тексти на перевірку у "Головліт", який давав чи не давав свій дозвіл.

Якщо ці умови не виконанані, а хотілося, щоб тебе почуло трохи більше людей, то треба було опинитися на сторінках таких рок-видавів.

Автор: Олексій Сімончук